Garbage

Віолетта Гатті

Garbage

Читається як «гарбич»(Сміття – непотреб)

1

– Ти чула про грінкарти?

З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Ліда.

– Читала в газеті, ну і що? – мляво відповіла я.

– Люди виграють! Це ж для всієї сім’ї! – в голосі Ліди чулося захоплення.

– Може хтось і виграє, та не з моїм щастям. Мені ніколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних білетів на тридцять карбованців, цілих 100 штук…

– Ну? – перебила мене Ліда. – Нічого не виграла? Такого бути не може, зі ста штук хоча один, а виграє.

– Ні, чому, виграла. Один карбованець і одні дитячі колготки за один руб і десять копійок.

– А тут виграють, – не вгамовувалась Ліда.

Жаль загасити такий запал, і я згодилася піти з нею в посольство, хоч я в Америку і не збиралася. Що мені там самій робити? А мої – ні зять, ні дочка туди ніколи не поїдуть, хоча б їх про це умовляв би сам Буш.

Ну, питання – коли, де і в кого можна було отримати анкети – все це, як і завжди, лягло на мене.

І ось ми в посольстві. Пішли після перерви – це час консультацій. До перерви там видають візи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Після перерви – тільки консультують, ну і можна отримати анкету на Грін-карту.

Людей не дуже багато, але все ж таки є. Постояли десь з півгодини. Ліда в одній черзі, я в другій – до різних віконець.

Я ще стояла, коли Ліда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона відійшла від віконця і, проходячи повз мене, прошепотіла.

– Не дали…

Ось і моя черга підійшла.

Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грін-карту.

У відповідь чую запитання.

– А у вас є знайомі в Америці?

– Багато…

– А коли ви поїдете, то до кого?

– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.

– А що вона робить?

– В неї свій косметичний салон.

– А що ви будете робити?

– Зароблю трохи грошей і хочу подивитись Америку, помандрувати.

– А зараз ви десь працюєте?

– Так, на кіностудії, заробляю тисячу гривень в місяць (це я брешу, бо вже ніде не працюю).

– А яка в вас сім’я?

Нічого не розумію. Чому такі запитання? Це ж лотерея! Хто виграє, а хто й не виграє. При чому тут моя робота і сім’я? Хоча, Грін-карта – це ж для всієї сім’ї. Один виграє, а їде сім’я. Та я все одно нічого не виграю…

Ну, відповідаю.

– Дочка, зять, онучка та собачка.

Дівчина-консультант засміялася.

– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!

І пішла десь із моїм паспортом.

Поки її чекала, дивилася, як інші відходили від віконець, тримаючи в руках анкети.

Незабаром підійшла моя дівчина-консультант і протягнула мені паспорт.

Анкети не дала.

Ось і я пролетіла, а вона ж казала, що проблем не буде.

Перегорнула кілька сторінок у паспорті і остовпіла. На одній зі сторінок стояла сине-червона віза на в’їзд в Америку.

Так! Так! Віза, за яку багато б людей віддали шалені гроші!

А я й не знала: радіти мені чи ні. Чим це я так сподобалася, що мені дали візу ось так, запросто?

Вийшла на вулицю, де на мене чекала Ліда.

– Слухай, мені дали візу…

– Не може бути!

– Дивись сама, – я протягнула паспорт.

– Оце так!

З’ясувалося, що Ліді теж задавали такі питання, як і мені.

– Я їм кажу, що мені анкета потрібна, а вони такі питання задають…

Їй не тільки не дали анкету, а ще й штамп про відмову візи в паспорт шльопнули.

Я тягнула до останнього.

Візу мені дали у травні, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.

Все! Їду!

За три дні здала свою квартиру. Це була моя поміч дочці в мою відсутність. Квартиранти – два індуси-студенти. Так не хотілося, щоб знімали іноземці, але, як потім з’ясувалося, були дуже гарні хлопці. Платили справно, і охайно в квартирі було, краще ніж в мене.

Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школі. Він там давно. Займається купівлею і продажем «російських сувенірів». Дав мені завдання привезти фотоапарат «Київ-160», деякі ліки і відкривачки для пляшок.

Такі відкривачки, як він просив, купила в старій сільській крамниці. Старовині запаси, ще з часів СРСР – всі забрала, штук сто.

Фотоапарат мені виніс та продав приятель, теж зі старих запасів, прямо з заводу «Арсенал», де їх вробляли.

Ну і ліки, звичайно, в аптеці – багато їх набралося, доволі велика торбинка.

А від себе купила ікру чорну в скляних баночках.

«Проводжали» мене до глибокої ночі, а вставати потрібно о шостій ранку – майже не спала.

2

Ось вже й аеропорт. Хміль ще не зовсім вийшов, хочу спати.

Стоїмо з моєю дочкою Олею в черзі до митника.

Стали читати декларацію.

Гроші в ній написала точно, але виявилося, що багато, стільки вивозити не можна.

(Не забувайте, це було більш ніж 10 років тому!).

Треба лишок віддати. Оля стоїть поруч. Віддаю їй гроші на очах у митника.

Він читає далі, а я чую, що щось впало мені до кишені куртки.

Це Оля як вправний злодій сунула мені гроші знову.

Ну, а далі була перша кумедна пригода з усіх, що зі мною зчинилися.

Я попрощалася з дочкою, підняла сумку і пройшла до її досмотру.

Відкрила, поставила на стіл, та трохи невдало, вона нахилилася, і всі відкривачи, що лежали зверху в кульку, всі сто штук випали і з грюкотом розкотилися по підлозі.

Мій митник остовпів. Інші теж підняли голови, кинули свою роботу і підійшли до нас.

Вони стояли і реготали.

Потім «мій» запитав.

– Це що? Навіщо стільки?

Ну, я почала брехати. (До речі, чому Юрко їх стільки мені замовив, я й сама не розуміла. Хіба це в Америці дефіцит?).

– Та це подарунок знайомому. Він в барі робить, там пляшки треба відкорковувати, ось ці відкривачки й цуплять, йому багато потрібно…

Митник ще не зовсім відійшов від подиву.

– Скільки років тут роблю, а таке перший раз бачу. Ну і контрабанда!

Всі митники посміялися і розійшлись. А в мене більш нічого не дивились. Мій митник допоміг зібрати відкривачки, позапихав їх в сумку і побажав добре долетіти.

Добре, що далі не дивились.

Ліки та ікру провозити, як виявилося, не можна.

Все! Летимо!

Після «проводів» їсти не хотілося. Але принесли таке смачне (я перший раз їла в літаку), що все з’їла і вина трохи випила.

Мій сусіда звисока копирсався в їжі.

– Хіба це зелений горошок? Ось побачите, після Шеннону буде друга їжа, так ось там горошок дійсно буде зеленим, а не сіро-болотного кольору, як цей…

Незабаром і був Шеннон, аеропорт в Ірландії. Більше двох годин вільного часу. Багато крамниць.

Наші стюардеси скуповували парфуми – тут набагато дешевше, ніж у нас, але теж дорого.

Летимо далі!

Так, сусіда був правий.

Коли подали їжу, горошок таки був зелений!

Дивлюся у вікно. Під нами океан. На всі боки вода – велично, але трохи страшнувато. Та ось і берег – це Канада.

Нарешті під нами Нью-Йорк.

Літак все нижче, нижче…

Всі завмерли.

Ось чутно, як випустили шассі…

Все!

Сіли!

Тишу розірвали оплески!

3

Я знала, що ніхто мене не зустрічатиме, тому сідаю в таксі, даю адресу і через півгодини я «вдома».

Мої друзі на роботі. Є Тася – їх дочка.

Ой, яка вона стала велика. Я її бачила років п’ять тому – зараз доросла дівка!

Нарешті всі вдома!

Красуня Іра, розумник Семен!

Друзі мої, як я за вами скучила!

Розмовляли до ночі. Коли вже все переказали, Сеня повів мене до полиць, де стояло безліч пляшок і банок від пива, які він випив.

– Зараз я п’ю тільки «Henneken».

– А водку «Smirnoff», – почувся голос Іри.

Семен та Іра закінчили Київський інститут фізкультури. Обоє – фехтувальники. Семен – майстер спорту, тренер. Всі чемпіони України – то його учні. Але єврею в Україні – мало поваги.

І ось вони всією сім’єю: Семен, Іра, їх дочка, сестра Семена з чоловіком та сином, його батько, як тільки трапилась можливість, знялися і виїхали у США.

Спочатку сиділи на «Велфері» (це поміч емігрантам), а потім Семен почав тренувати дітей і дорослих. Зараз його розривають на частки, тому що учні, яких він тренував, вже зайняли перші місця на всіляких змаганнях. А дорослі платять по 50 доларів, щоб попасти до нього на один час тренувань.

Іра тренує маленьких дітлахів, теж доволі вдало.

Тася ще в школі, розмовляє тільки по-англійські і зовсім не хоче говорити по-російськи (про українську вже й промовчу!).

Іра вмовила мене трошки посидіти вдома, відійти від зміни часу, а вже потім шукати роботу.

Жила в них десь трохи більше тижня. За цей час наробила їм декількі сотень пельменів, за якими вони скучили, а в Америці їх не продають.

Семен кожен день «до пельменів» приводить нову горілку. Каже – для мене, та Іра, яка не любить, коли він п’є, кривиться.

– Ага, для тебе! То тільки балачки. Він знає, що я сваритись буду, то він так каже. То він для себе купує.

Ну ось, вже знайшла собі роботу. Сама, без агенції. Недалеко від Брайтона. Гарні нові будинки. Біля дому сквер з фонтаном (який не робить!). в домі багато молоді, бо в сквері гуляють маленькі діти з нянями й самі.

4

Я буду доглядати маленьку дівчинку Ніку, їй десь біля року, тільки починає ходити. Сім’я на дуже велика – мати, батько і ще одна дитина, хлопець років дев’яти.

Моя робота – це «babysitter» – «беби-ситтер», той хто доглядає дитину. Але для колишніх росіян, які зараз в Америці, це ще й безкоштовна прибиральниця, готувальниця їжі, прачка – все разом за одну ціну! Тому вони наймають робітниць із колишнього СРСР – це дешевше. Ніхто з американських «babysitterov» не буде нічого робити, крім догляду за дитиною.

Дива почалися з першого дня, коли я вийшла на вулицю з дівчинкою. Всі на мене дивилися, стиха між собою перемовлялися, а потім одна з росіянок, яка теж доглядала дитину, не витримала, засміялася і звернулася до мене.

– Ой, ви в них вже четверта за це місяць! Що це за сім’я?!

Прийшла додому. Ніка поїла і заснула. Я почала прибирати. Дивлюся, на столі гроші, на кухні – гроші, в передпокої в попільничці – гроші. Так… Перевіряють, думають, що візьму…

Ввечері кажу господині.

– Ви- б гроші прибрали. А то хлопець візьме, а ви на мене звернете.

– Він не візьме, – буркнула вона.

– Я теж не візьму, не треба мене провокувати.

Наступного дня гроші прибрали, але хлопець до школи не пішов. Ходив за мною, як пришитий, дивився, що я роблю.

Пішов і на вулицю. А там його однолітки грають. Він із заздрістю дивився на них, але від мене не відходив.

– Йди пограй з хлопцями, чого ти за мною слідкуєш? – кажу я.

Але він так і не відійшов від мене цілий день.

І так три дні.

Господиня ще хоч трохи зі мною розмовляла, але господар мовчав.

Я нічого не розуміла. Що це за родина така? Я для них новий чоловік, але ні в чому перед ними не винна. Коли що не так роблю – то кажіть!

Забігаючи наперед, скажу, що вже потім мені сказали, що хлопцю давали 10 доларів в день, щоб він слідкував за мною.

У п’ятницю він нарешті пішов до школи. Мені полегшало, але не надовго.

Гуляючи з Нікою в сквері, я почула в кущах якесь шарудіння. Вдивилася – сидить зігнувшись якийсь чоловік. Зрозумівши, що його викрили, він виліз звідти та пішов не оглядаючись. Я остовпіла, за мною підглядав сам господар, батько Ніки! Я дивувалась: коли вони не ходять на роботу, а підглядають за мною, то хай би самі й доглядали свою дитину.

Все! Доволі! Хай шукають п’яту няню.

В неділю я отримала платню, сказала, що йду від них і почала збиратися. Тільки покидала свої речі в сумку – на порозі господар.

«Зараз будуть обшукувати», – майнула думка. Так і є!

– Покажи речі в сумці.

– Так я і знала, – і я зі злістю вивернула на підлогу все, що було в сумці.

Він покопирсався в речах, нічого не сказав і пішов.

До кімнати зайшла його дружина, і серце зайшлося, коли вона підійшла до маленької Ніки, котра стояла в своєму ліжечку, і, ковтаючи сльози, промовила.

– Бідна моя, залізобетонна дівчинка!

Так, дівчинку було жаль… Вона була така мила, спокійна, невередлива і вже почала звикати до мене.

Я не витримала.

– Та хіба- ж так можна ставитись до людей?! З таким відношенням ніхто більше тижня не витримає. Ви що, ворогів наймаєте?

Господиня мовчала, відвернувшись до стіни.

Хотілося піти, грюкнувши дверима, але я стрималася.

5

Брайтон був недалеко, сумка легка, а я знову вільна.

Побачивши великі гарячі пиріжки, купила один, вийшла на «border work» («бордвок») – великий дерев’яний настил, що тягнувся вздовж океану.

Здорово! Я- б хотіла тут жити. З одного боку пляж та океан, а з другого туляться дома, на перших поверхах яких кафе та ресторани. Правда, літом, мабуть, тут занадто вже весело – музика, шум… Але зараз тихо. Вже пізня осінь, кафе і ресторани працюють, але не на дворі, а всередині.

Де-не-де ще лишилися столи та стільці. Я купила пляшку пива, сіла на один із стільців і почала їсти великий і дуже смачний пиріжок.

Пиріжки на Брайтоні!

Ви, напевно, й самі чули й читали про деяких з наших емігрантів.

І часто, чомусь, щоб довести, що людина дійшла «до ручки», можна було почути: «Він продавав пиріжки на Брайтоні». Тобто людина так впала, що нижче й нема куди.

Я й думки тоді не мала, що колись не тільки буду їсти пиріжок на Брайтоні, а мине трохи часу, і я буду їх продавати сама.

…Ну і що далі? Йти до Семена та Іри. Ні, совість треба мати!

Ой, а Юра! Я про нього й забула. Все, що для нього привезла, я лишила поки у Семена.

Знайшла телефон, лишила на столі пиво і пів-пиріжка.

Пішла до телефону-автомату, що був пору з кафе.

Ой- ой – ой! Юри не було вдома, а буде через тиждень. Що робити?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.