Таємниця одного дiаманта

Алi такого наслухався i стiльки запам'ятав рiзних iсторiй про дива рiзних країн, що напам'ять мiг переповiсти бiльше цiкавого, нiж було записано в багатьох арабських збiрниках казок та подорожнiх iсторiй. Але вiн нiкому й нiчого не розповiдав, а лише запам'ятовував i запам'ятовував.

I чим далi, тим бiльше якийсь неспокiй почав охоплювати його душу. Наповнював його прехудюще, але мiцне тiло. Поки вiн не зрозумiв раптом – той неспокiй, та тривога – то поклик до великих мандрiв i чудесних пригод!

Отож одного разу вiн прийшов з рiчки i, подавши батьковi багатий полов, сказав:

– Завтра вранцi рушає велика сафiна 13 з мосульськими товарами. На нiй також пливуть до Басри купцi, що мають свої лавки та кораблi у славному мiстi. Я хочу пiти з ними у плавання i побачити всi дива свiту.

– Бiдний мiй хлопчику! Iди! Я тебе не тримаю – може, хоч тобi посмiхнеться доля! Досить з мене мiтли та кiзякiв! Я все життя дивлюся лише пiд ноги! Може, ти побачиш бiльше, нiж смiття на базарах!

Старий сiв, заплакав, а малому Алi було дуже шкода свого батька, такого старого, як тодi йому здавалось, i геть невезучого.

Щоб якось втiшити i розважити батька, сказав:

– Тату, якщо я стану знаменитим мандрiвником, я тобi привезу в дарунок роботящу й слухняну рабиню. Нехай вона тобi буде за добру жiнку!

Але цi слова ще бiльше роз'ятрили душу смiттяра, i вiн проплакав усю нiч.

Алi ж досить швидко заснув, так i не вирiшивши, чи сказати про одне темне дiло, чи змовчати. Та все ж вранцi, коли побачив, що в батька сльози висохли, лише навколо очей чорнi кола, сказав:

– Тату, присягаюсь Аллахом, я не вигадав, а це менi сказав Юсуф-Дiвчинка, що служить в шинку бiля Зеленої брами…

– Той, що став на путь грiха i ганьби?! – розсердився батько. Зневажав вiн i боявся содомiтiв.

– Так! Вiн сказав менi, що всi отi гравцi в костi, i Верблюд, i Тариф, i Куввас, вони з тобою грають фальшивими кiстками. Бо ти недобачаєш. Як п'явки, вони з тебе всi монети виточують!!!

– Менi часом здавалося, що мене дурять… – похнюпився Хасан i ледь чутно говорив. – Та як же я мiг повiрити, що це роблять мої друзi, такi ж бiднi, як i я? А як же тепер?..

Хасан розгублено i розпачливо розвiв руками.

Алi лагiдно посмiхнувся i сказав:

– Тату! А лише один раз ходи в якесь iнше мiсце грати! Виграєш – добре! Один раз програєш – бiда!

– Але ж i в iнших шинках взнають, що я недобачаю…

– Тату! В Багдадi шинкiв, як зiрок на небi. Не взнають…

– I то правда! – зрадiв на хвилю смiттяр i витяг звiдкiлясь iз глибини своїх подертих лахiв дирхем старого карбування, тих часiв, коли халiфи дбали про славу i вартiсть своїх монет.

– Вiзьми, синку! Це єдине, що я не програв i не пропив! Вiзьми! Грошi, чим вони важчi – тим з ними легше!

2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР

Останньої суботи мiсяця шуббата 1, останнього мiсяця зими, коли суворi вiтри Машрiку мiняються на вiтри зi сторони Магрiбу, прощалися вранцi смiттяр Хасан i його син Алi. Холодний вiтер забирався пiд лахи i старого i малого, але вони стояли та й стояли, все нiяк не могли вiдiйти один вiд одного.

Аж тут з корми сафiни почувся грубий голос кухаря. Алi видерся з обiймiв свого безталанного тата й побiг на корабель до жаровнi. Треба було допомогти кухаревi. Бо той дуже старався: по-перше, на суднi пливли купцi, а як усiм вiдомо, вони i люблять, i вмiють попоїсти; по-друге, якщо перший снiданок нового кухаря смакуватиме мандрiвцям, то їхнi калитки ширше вiдкриються для плати…

Нарештi, пiсля гарячого снiданку, матроси вiдв'язали линви вiд паль i перескочили з берега на подiю.

Спочатку поволi, а далi все швидше почали вiдпливати за корму палаци можновладцiв, мечетi, обороннi мури та сторожовi башти.

Злегка напружилось сiре вiтрило, а течiя пiдхопила дерев'яне тiло лодiї.

Повноводна рiка випиналася каламутними плесами швидкої течiї. Бо в далеких горах починали танути снiги, а в долинах уже гримiли грози.

Проривалося крiзь хмари сонце i рожевiло i золотило гострi шпилi мiнаретiв 2, спалахувало на мiдних банях палацiв i сяяло золотими iскрами на смарагдових i блакитних банях мечетей.

Неслися над водою голоси i звуки вранiшнього Багдада.

Злiтали в тьмяно-блакитне небо, золотими крилами б'ючи, зграї голубiв. А за ними ще пiдiймалися височеннi бiлi голуб'ятнi, i новi й новi зграї зависали в блакитi рожево-золотими пелюстками.

Скреготали ланцюгами припнутi до берега дерев'янi млини. Стомлено вдаряли вони по жовтiй водi ослизлими лопатями колiс, а в їхнiй глибинi невблаганнi жорна гуркотiли, розмелюючи добiрну євфратську пшеницю на запашне борошно. З того теплого борошна через кiлька годин вправнi багдадськi пекарi випечуть в глиняних печах балабушки, хлiби та коржi.

Iржали конi на водопої.

Проходила сафiна межи розведених наплавних мостiв.

Пропливала пiд стрiмкими багдадськими мостами, що високо пiдносились своїми цегляними стовпами над правiчним Тiгром.

Малий, хоч i пiддував мiхами вогонь у глинянiй великiй жаровнi, все ж оглядайся на всi боки. З човна було так цiкаво побачити те, що ранiше споглядав лише з берега, або виткнувши голову з води.

Ось позаду сафiни дозорцi з'єднали човни напливного мосту.

Тим мостом рушили на лiвий берег верблюди, вантаженi корзинами з яблуками i гранатами.

Їх спустили по Євфрату на плотах аж iз гiрської Сiрiї.

По iншому мосту поволi сунув караван. Серед високих одногорбих верблюдiв були й двогорбi. То, певно, валка аж iз далекого Мерва.

Бувалi люди казали, що тiльки там виростали найсмачнiшi динi. Динi привозили до Багдада у свинцевих ящиках на льоду. Якщо вдавалося динi привезти цiлими, то за одну диню платили аж сiм сотень дирхемiв! Ось якi цiни платили за лакiтки вельможi та грошовитi багдадцi тих часiв!

Всi звуки, весь галас перебивали завивання, крики та лайки човнярiв-перевiзникiв, званих куфаджi. I неслися вони, крики, вiдбитi стократ луною вiд води, вiд занедбаних мурiв, вiд склепiнь старовинних веж. Та ще бiльше посилювались цегляними мостами.

Їхню сафiну переганяли часом трохи меншi судна, вантаженi величезними корчагами з оливковою олiєю.

А вони обганяли ще бiльшi, нiж їхня сафiна, вантаженi болонками i дошками доброго дуба, здається, чи не з Вiрменських узгiр'їв.

На лiвому i правому берегах, на схилах, попiд оборонними мурами та багатими подвiр'ями вельможних, лiпилися шинки.

В найубогiших пили погане вино, грали в костi, та жерли сочевичну юшку i давилися черствими балабушками.

У добрих шинках, крiм запашного вина, холодної води i пахучого хлiба, вiдвiдувач мiг на нiч взяти до комiрчини дiвчину чи хлопчика. А коштувало все два дирхеми за нiч.

Коли згадували спiвтрапезники про цю плату, батько Алi зводив руки до неба i вигукував з розпачем:

– Де ж дiстати такi грошi?!!

Був у Алi приятель-рибалочка, з гарненьким обличчям i зовсiм дiвочими пухкими вустами. Носили разом з ним рибу до шинкiв. I того хлопчика привабив один торговець i взяв за прислугу до своєї корчми.

Господар не стiльки ганяв його по роботi, як вiдгодовував, i приставив до нього старого музику. Той навчив його грати на аль-утi3 i спiвати дiвочих пiсень.

Коли Алi через пiвроку зустрiвся з приятелем на березi Тiгру, той у воду не полiз, а лишився сидiти на каменi, товстий i чисто вбраний, з пiдведеними сурмою очима.

Алi стало моторошно, що хлопець нiби зробився дiвчиною. Алi не став з ним розмовляти, а схопив свою рибу i мерщiй подався геть.

Пiсля цiєї зустрiчi вiн на вузьких вуличках намагався непомiтно прослизнути повз колишнього друга.

Аж поки цей Юсуф не прихопив його зненацька i не виказав Алi, що вiн знав про старого Хасана та його друзiв-шахраїв…

Отож малий допомагав кухаревi чистити часник, цибулю, патрати рибу.

Хоча, як писав у той час один китайський мандрiвник, в Багдадi всi їдять хлiб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але дуже зрiдка їдять рибу, овочi та рис. Але на сафiнi було по-iншому: купцi їли свiжу рибу i курятину. Кухар рибу витягав iз садка, що волочився збоку на линвi за судном. А кури товклися у плетенiй вербовiй клiтцi на кормi. Годувати їх i дивитись, щоб вони не побили яйця, що знесли, було одним iз обов'язкiв Алi. Кухар дивувався, що хлопець так швидко i старанно виконує всi його накази, особливо ретельно прибирає всяке смiття i непотрiб.

Звiдки було знати кухаревi-товстуну, що все це було хлопцевi забавкою у порiвняннi з базарними вулицями чи готуванням кiзякових колобкiв для палива.

А яка насолода швидко обiрвати золотi покривала цибулин, або почистити головку часнику вiд бiлої шкаралупи так, щоб жоден зубок не вiдпав! Обрiзай корiнцi та бадилля чорної редьки, переливай кунжутну олiю 4, один запах якої вже насолода i радiсть душi! I вся городина i всi спецiї найкращi, найчистiшi!

Пасажири трималися двома гуртами – купцi та збирачi податкiв. Ненависно зиркали один на одного. Бо не було у купцiв гiрших ворогiв, нiж збирачi податкiв.

А серед купцiв вирiзнявся один товстун на iм'я Джафар. За очi його звали Покiйником. Хоча на покiйника вiн аж нiяк не скидався – цiла гора жиру! Прiзвисько «Покiйник» йому дали, бо сталася з ним одна предивна iсторiя, у якiй Всевишнiй явив свою волю i покарав того, хто зневажає його iм'я.

Ось що довiдався хлопчина вiд кухаря про товстенного купця.

Ще змолоду був Джафар багатим купцем, а коли вбився у силу, то взагалi загрiбав гори золота. Та якось вiн поручився у великих грошах за свого доброго приятеля. А той обдурив його i лишився жити в Єгиптi. Довелося платити Джафаровi величезний борг. Та вiн не був дурнем – пiдкупив судових чиновникiв i сплатив лише частину боргу зразу. Бо iнакше пiшов би жебрати пiд фортечнi мури. I так i далi пiшло – Джафар давав гостинцi чиновникам i по малих частках сплачував борг. Про що зрештою довiдався секретар вiзира. Сказав вiн одного ранку, коли в його кiмнату понабивалися всi його попихачi:

– Друзi мої! Вiльнi i раби! Правовiрнi та люди письма! Менi потрiбна людина, яка б не боялася анi Аллаха, нi Страшного суду. I щоб людина та служила лише менi – не гiрше, нiж вiрний пес…

Усi мовчали. Звичайно, всi вони посiпаки та блюдолизи, одним словом, гiєни та шакали. Чистих там не буває! Але й вони замовкли, бо своїм пiдлим нутром вiдчули, що йдеться про пiдлоту, яку треба вчинити вiдверто, не ховаючись.

– Що – немає у мене вiрного пса?

Тодi виповз наперед брат цирульника самого халiфа.

– Я зроблю для тебе все, що забажаєш! I навiть бiльше того!

Ляснув у долонi секретар вiзира:

– Якщо так, то говорю тобi – iди в податкову управу! Покажеш їм мого листа, але не вiддавай i не дай переписати. I нехай вони складуть реєстр усiх боргiв Джафара… А потiм витискай з Джафара усi грошi, як тiльки зможеш. Що буде зверх боргу купця i боргу казнi, то все твоє!!!

Ледь не захлинувся брат цирульника вiд щастя та пожадливостi. Здоровенний був чоловiк, красень, та мiлкий душею.

– Але я не подужаю його мордувати!..

– То бери башибузукiв iз двiрцевої варти. Бо вони геть розледачiли!

Схопився брат цирульника i чимдуж кинувся до сторожiв.

Прихопив iз собою з пiвтора десятка здоровенних тюркiв. При повнiй зброї поперлися всi гуртом до податкового вiдомства.

Там брат цирульника вчинив неймовiрний гвалт, i чиновники поспiшили видати записи всiх боргiв Джафара.

Звiдтiля брат цирульника помчав до оселi Джафара, а за ним поспiшили тюрки-башибузуки. Схопили товстого Джафара i потягли спочатку до казарми у фортецю. Там з нього зiдрали всi його шати. Лишили тiльки чалму. Нею вiн, мов пiд час хаджа, обгорнув свою срамоту. Вiн стояв перед ними навколiшки й просився у своїх мучителiв, щоб вони його помилували i не позбавляли нi життя, нi достатку…

Проте брат цирульника спокiйно, без гнiву, повторював:

– Давай грошi, давай грошi, давай грошi…

Тюрки ж били його бамбуковими палицями по голому тiлу.

Потiм його потягли в прохолодний льох казарми – тюрки стомилися мордувати його на спекотi.

Тюркам набридло це дiло, i вони, розподiливши шати купця, посiдали попiд стiнами й кейфували. Тодi брат цирульника пообiцяв кожному, хто мордуватиме його клiєнта, по два дирхеми…

Кухар перегортав над жаровнею на решiтцi рибу, поливаючи на неї кунжутну олiю, заправлену тертим шафраном, посипав скибочками цибулi.

А його новий помiчник намагався розгледiти в глибинi каюти крiзь велику щiлину купця Джафара. Джафар не вiдмовляв собi в зручностi не лише вдома, а й у дорозi. Алi знав, що Джафар платить за окрему каюту бiльше, нiж усi пасажири сафiни, разом узятi, за проїзд до самiсiнької Басри.

Зрештою Алi добре розгледiв повне, бiле, наче набрякле лице з вишнево-червоною бородою.

Кухар пiдливав з глечика, такого маленького, що вмiщувався на його долонi, якийсь одному йому вiдомий соус. Хлопчик спитав у дебелого кухаря, з чого складається сумiш. Та кухар на нього визвiрився, нiби Алi спробував його при всiх пограбувати. Бiльше Алi нi про що не питав. Тiльки уважнiше до всього придивлявся, прислухався.

Кухар вiв далi.

– От пiдтягли Пузаня линвою аж пiд самiсiньку стелю. Заходилися то попускати вниз, то пiдтягувати вгору, що вiн ледь головою об склепiння не товкся. Як спускали його до землi, то двоє тюркiв лупили його по п'ятах очеретяними тростинами. Товстун дригав ногами, скавулiв як сотня собак. Навiть, кажуть, було чутно на вулицю!

А цей пройдисвiт спокiйно собi стояв i торочив нудним голосом: «Грошi, грошi, грошi…» Тюрки почали стомлюватись. Тим пак що їм не вдавалося з ним встругнути свою улюблену штуку – шарпонути зненацька вгору, коли всi кiстки наче вилiтають назовнi вiд болю. Вiн був занадто важкий. Стомився i брат цирульника. Та й час уже було до писаря вiзира поспiшати та доповiсти про всю справу. Отож вiн махнув рукою i крикнув: «Кидайте цей мiшок з лайном!» Ну а тюрки – вони ж хiба люди? Бидло, невiгласи! Якби таке сказати арабовi, то вiн би потиху опустив людину. А цим скажи: «Кидай!»-воно й кине! Линву вони кинули. Джафар своєму мучителю сiв на голову з усього маху! Звичайно – впусти на когось такого кабана – всi кiстки трiснуть! У брата цирульника зламалася шия. I Джафаровi дiсталось – об дурну голову свого ката потовк усi свої достоїнства. Вiд болю вiн втратив свiдомiсть аж на три днi. Всi дивувались, що вiн не сконав… Мiй знайомий, слуга того лiкаря, що лiкував Джафара, казав, що в нього все понапухало, мов торба з огiрками. Ну а брата цирульника забрали з казарми i вiднесли додому, де вiн того ж вечора i сконав – дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж вiн оклигав, довелося писаревi вiзира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотiв, щоб про нього пiшла слава, що вiн кат i здирник! Писар вчинив згiдно зi своїм розумом i освiтою – наказав привести жiнку i доньку Джафара. Щоб були вони приявнi при допитi свого повелителя i господаря. Його жiнка була з поважної родини i не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомнiла. Побачила це донька – i собi гепнулася додолу. За наказом писаря їх почали заголювати, щоб лiкар мiг дiзнатись, чи мертвi вони, чи живi? Тут Джафар здався i розповiв, у кого його розписки – сакки i в кого його дорогоцiннi каменi схованi… Ось так вичавили з жирного бурдюка золото… Та вiн швидко надолужив своє – в когось позичив грошi, винайняв кораблi i перевiз – цiлу сотню! – скакунiв до Iндiї. Там якраз почалася вiйна!.. Вiн стiльки заробив на конях, що змiг собi все повернути… i ще зверх того! Вiн з Iндiї привiз таке камiння – i лали, i агати, i бiрюзу, i гранати, й сердолiк, i яспис…

Риба дiйшла, i малий Алi поспiшив iз стравою на фаянсовiй тарелi до каюти купця. Хлопчина привiтався в низькiм поклонi i поставив тацю на низенький розкладний столик. Не звичайний столик, а кипарисовий. Товстий Джафар заворушив варгами, i в глибинi його горлянки забулькали слова.

– Пiднеси менi рибу до носа! Хiба не бачиш, що черево менi заважає нахилитись i понюхати їжу?

Коли ж хлопчина на витягнутих руках пiднiс до блiдого лиця смажену рибу, Джафар швидко обмацав гарячими пальцями малого. Потяг повiтря носом, важко видихнув ротом i забелькотiв:

– О Аллах! Це ж не хлопчик, а риб'ячi кiстки! Однi ребра й хребцi!.. Скажу капiтановi – нехай винайме товстунчика. Тодi я не пошкодую i трьох дирхемiв за смажену рибу i слугу!.. Iди геть i не метеляйся перед очима!

Вiн тицьнув малому в долоню стерту половину дирхема.

Як тiльки Алi повернувся до жаровнi, кухар видер в нього з кулака тонесеньку срiбну лусочку.

– Тьху! – сплюнув обурено – Такий багатир, а смiттям платить! Це тому, що ти кiстлявий! Я пам'ятаю його колишнiх прислужникiв – всi були мов вiрменськi пампушки на сметанi!

Алi почорнiло в очах, задзвенiло у вухах вiд лютi. Все стислося всерединi у важку грудку, запекло вогнем у грудях! Вiн найкращий плавець i рибалка! А його мають за смiття, за хлопчика-повiю?! Що вiн – нi на що не здатний, як тiльки гидотою собi на прожиток заробляти?!

Кухар же вiв далi, мов козолуп на базарi в скотському ряду:

– Ось вiдгодую тебе до Басри, i тодi матимеш iншу цiну… Бо хоч ти добрий помiчник, але з тебе нi хорошого прибутку та й для себе нiякої втiхи! – I кухар голосно зареготав власному жартовi.

А хлопчика аж знудило i вiн вiдiйшов до борту, нiби викинути лушпиння вiд цибулi…

Їхня сафiна плинула вниз по Тiгру за течiєю, а навстрiч їй посували знизу щедро вантаженi судна.

Купцi, що тримались окремо вiд Джафара i вiд збирачiв податкiв, уважно розглядалися на стрiчнi судна i пояснювали один одному:

– Он та, з чорними корчагами… То, певно, для мосульцiв везе земляну смолу 5 i рiдку нафту.

– А та вся завалена тиковими6 дописами. А оно й в'язка сандала 7… Ну, це хтось собi в Багдадi доброго човна хоче зшити…

– Тодi сандал для чого?

– Як для чого? Продасть ремiсникам – вони з нього всякi витребеньки для жiноцтва вирiжуть i змайструють.

– Дивiться, дивiться! Аж носом воду черпає! От скiльки фiнiкiв хтось замовив басрiйцям… В кого такий гарем?

Всi зареготали.

Вiтру не було, i тому бурлаки пiдтягували судна канатами, якi припинали на березi чи до стовбурiв пальм, чи до каменiв. Вони горлали високими жiночими голосами бойову пiсню i перебiгали по черзi з корми на носа, перебираючи товстий канат i складаючи його кiльцями на кормi.

Пливли також по рiчцi на круглих очеретяних, вимащених бiтумом, корзинах-човнах люди з рiчкового племенi.

Попереду їхньої величезної подiї i позаду пливли ще двi великi лодiї з озброєними охоронцями. Тюрки мали захищати сафiну i її пасажирiв у нижнiй течiї рiчки, де почнуться очеретянi заростi з тисячами проток та озерець мiж ними. Бо, як вiдомо, в тих безкраїх болотах жили племена, що розводили буйволiв та ловили рибу i полювали на птахiв. А коли траплялася нагода, то, не зважаючи на всi каральнi походи халiфiв, наскакували на купецькi судна.

Уже був мiсяць азар8 i напружились води у Тiгрi, пiднялись високо. Здавалось, вода прорве захиснi греблi та вали, заллє собою увесь простiр, не лишиться навiть високих пiр'їстих голiвок пальм.

Малий, тiльки випадала вiльна мить, видряпувався на вершок щогли, щоб згори побачити далекi селища, залитi водою, оглянути тонкi смужечки водозахисних валiв, далекi греблi i помилуватись, як вiдбиваються у блакитно-каламутнiм дзеркалi води розкiшнi вiяла фiнiкових пальм.

Коли сафiна з пасажирами та крамом приставала увечерi на ночiвлю, то лодiї з тюрками теж прив'язували до берега i виставляли на сушi i на човнах сторожу. Але грабiжники чомусь не з'являлись.

Тодi Алi не витримав i спитав – та не в пожадливого базiки-кухаря, а в одного чорнобородого купця, що мандрував аж iз самого Дамаска:

– Господине мiй, ласкавий i добрий! – Алi чув, як базарнi писарчуки та рiзнi фiгляри улесливо звертались до купцiв та їхнiх прикажчикiв – Дозвольте менi, нiкчемному, порушити твiй спокiй i… – Далi хлопчина не знав, як йому вести мову з цим чорнобородим здорованем.

– Що тобi?

– Господине мiй! Всi тiльки й базiкають про розбiйникiв, а їх все немає…

– Ось що тебе цiкавить?! Тепер розбiйники не нападають на який завгодно корабель – купцi при собi намагаються не тягти багато динарiв. Вони вiддають мiняйлi в Багдадi своє золото. А мiняйло при свiдках пише на паперi, скiльки динарiв дав йому купець. А в Басрi з тим папером-сакком прийде купець до iншого мiняйла, який у долi з багдадським мiняйлом, вiддасть сакк мiняйлi i одержить своє золото… Ну, звичайно, лишить якусь частку золота цим мiняйлам.

– За що? Вiн же одержує своє золото?

– Те золото, що лишається в мiняйл – то їм плата за клопоти з грошима купця. Адже вони тим папiрцем оберiгають грошi купця вiд розбiйникiв i злодiїв. Адже одержує свою платню нiчний сторож за охорону будинку. Тебе оберiгають – плати! За все в життi треба платити! За все треба! За золото – плати! За хлiб – плати! За охорону-плати!.. Життя – накритi столи серед базару! Той, хто старається, той бере з цих столiв для свого прожитку! За все треба платити. А от як платити найменшу цiну за найкраще – то найбiльша наука в життi!..

Хлопчик був вражений, що чорнобородий, який з iншими говорив нiби iз зневагою, по-простому роз'яснює йому, служцi кухаря на рiчковiй сафiнi, сину нужденного смiттяра.

Алi подумав: «Це перше диво, яке зi мною сталося в подорожi! Правду кажуть бувалi люди, що найбiльше з чудес трапляється в мандрах!..»

Але його приємнi роздуми перебив горластий кухар, i довелося чимдуж поспiшити до жаровнi…

3. РОЗБIЙНИКИ

На третiй день з'явилися розбiйники.

Судна мандрiвцiв були вже недалеко вiд Шатт-ель-Арабу – злиття великих рiк Євфрату й Тiгру.

Вода пiднялася високо i геть залила все навколо. Греблi, дороги та вали зводились над водою не вище нiж на лiкоть-два. Каламутнi води розбiгалися сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на сходi зблякло небо i згасла вранiшня зiрка Сiрiус, з молочного туману виринули чорнобокi човни.

Один з розбiйникiв звiвся на повен зрiст i закричав, що вiн вимагає плату за їхню охорону. Зовсiм мала плата – по сотнi динарiв з купця, по десять дадуть подорожнi, по дирхему з кожної голови команди!

Його слова гримiли над склистою водою протоки i над рисовими полями, та зразу ж потопали в густiй запорi височенних стеблин очерету.

I тут, як на бiду, чи на щастя, бо капiтан сафiни не встиг ще придумати, як вiдповiсти, iз своєї каюти протиснув черево Джафар i заревiв, як верблюд пiд час тiчки:

– Ти, ганьба своєї мами! Затичка в курячiм гузнi, пожиратель свиней i тухлої риби! Не потребуємо твоєї охорони! Мої знаменитi сiдницi, сiдницi Джафара Покiйника, запорука моїм словам! Подивися на них – їх споглядання й буде тобi платою за турботи!

I Джафар повернув свiй могутнiй зад до рiчкових розбiйникiв.

Напасники заклякли на своїх човнах вiд подиву та обурення.

А тюрки вже попадали за борти лодiй iз самострiлами та луками.

Малий Алi, щоб усе добре розгледiти, наче наполоханий кiт, видерся на щоглу. Тiльки вiн обхопив вершечок щогли, як заверещали розбiйники, заревли тюрки-стражники. В повiтрi засвистiли короткi арбалетнi стрiли, глинянi кулi з арбалетiв i пронизливо заспiвали довгi очеретянi стрiли рiчкових людей.

Згори хлопчиковi було добре видно, що всi купцi, кухар, – капiтан i матроси впали на самiсiньке дно сафiни, сховалися за паками бавовни та єгипетського льону.

Купець Джафар теж гепнувся за паками i плазом-плазом рачкував до своєї повстяної каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сiдницi пiднiмались горою над палубою. Кiлька разiв стрiли чиркнули по його неймовiрному заду.

Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.

Вiн не трусився вiд страху – був упевнений, що розбiйники грабують i позбавляють життя лише багатiїв. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн був на виднотi – сидiв на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в щоглу бiля його нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'їнами по руках i по ногах, порвали сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.

Зрештою стрiли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олiєю, i все те гепнулося на розпечену жаровню!

Мить – i густий чорний дим заклубочився вгору, закрив вiд стрiльцiв хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.

– Пожежа,! – заволав капiтан i, не зважаючи на стрiли, вискочив iз схованки i скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице, пiдхопив напiврозбиту корчагу з олiєю. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав повсть iз Джафарової каюти i кинув її на палаючу олiю.