Відображення

Він водив Клару і в Сад Шевченка і до Палацу піонерів на ялинку, і на всі можливі свята. У Палаці піонерів її якось сфотографували з подарунком, і на фото вона сиділа на колінах у самого Постишева, тож Марія Ісааківна дуже пишалася цією світлиною. А Володимир Федорович просто усміхався, нічого не кажучи, але думаючи собі, що іще невідомо, кому і чому слід було пишатися, і знову водив Клару усюди – в прекрасний парк Горького і безкраїй Лісопарк, по вулиці Пушкінській, яка з кожним роком втрачала свій колишній гарт, по вулиці Басейній, що дзвякала трамвайними дзвінками, по задумливій вулиці Чернишевського.

VII

Роза була родом з містечка під Маріуполем, його – Маріуполь – потім перейменували у Жданов. А Семен був з Латвії, з Лібави, тож Самуїл знав кілька фраз латвійською мовою. На лібавському ринку завжди відповідали, якщо хтось звертався на ідиш і тим більше латвійською, тобто ідиш там дуже поважали. А якщо звертався російською, могли й не відповісти.

Рідні брати Семена одразу після революції переїхали до Уругваю, добре там влаштувалися, відкрили кожен свою справу. Один – Мойсей – на пару тижнів вернувся був у Лібаву, аби провідати тещу, і тут почалася війна. Він там і загинув під Лібавою, в ополченні. Зате Абрам відкрив у Монтевідео м’ясну лавку, поставив дітей на ноги. А потім до влади прийшли фашисти, які до бізнесу і до євреїв ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переїхати до Ізраїлю.

Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого – Сенею або Сьомою. Та там усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?

Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він, хто б їх і тягав?

У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у Ворошиловграді був будинок-музей Ворошилова, і про нього – про Ворошилова – їм і у школі багато розповідали.

Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж оглухли, – «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Богові відомо.

У початкових класах, та і в п’ятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно – до шостого класу мало хто і залишився.

Влітку, разом із Грицьком, найкращим другом Самуїла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх – і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним – мізинцем.

Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.

Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.

І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.

Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти – й не придумаєш, що може бути дурнішим.

VIII

Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.

Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок і необ’ємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам’ятник Шевченку.

Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.

Та які там дві краплі – справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король – на поштовій марці, а цар – на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.

– Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. – У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?

– Чому тебе так зацікавили бороди? – посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.

– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – підійшов до них Зиновій. – Про що це ви так натхненно розмовляєте?

– Татку, ти не уявляєш, наші царі – наш і англійський – це, мабуть… це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! – сповістила Клара головну, феєричну новину.

Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.

– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивої, чудернацької дерев’яної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. – Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.

– У них там, – додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсім навіть король. Як ваші справи, Володю, що новенького?

– Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.

– А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

– Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

– Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.

Він знову засміявся і додав:

– Так що, нехай вже буде яка завгодно!

Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.

– Татку, ну ти зрозумій, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, – який же він король, якщо вилитий цар?

Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:

– Будь-який король, зайчику, в душі – цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?

– Звичайно! – підтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.

Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.

IX

Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну, як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.

З мишкою і дамою порівнялася інша пара – чорний цербер без намордника («німецька вівчарка», – пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович), який вів на шкіряній віжці даму інтелектуального вигляду і такого невиразного кольору, як німецька кірха на вулиці Пушкіна. Фігура дами нагадала Кларі поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох – цербер, віжка і голобля – виглядали, як єдине ціле.

– Чудище обло, огромно, озорно… – процитувала Клара.

Взагалі-то, чим більше Кларі стрічалося в житті собак, тим виразніше упевнювалася вона у їхній спорідненості з господарями, хоча постулат про схожість господаря з собакою не підтверджувався, – вона спеціально порівнювала.

«От король, – знову згадала вона, – той, справді, схожий на царя, а чим же миша і цербер схожі на своїх старших подруг?»

Клара призадумалася.

І саме тут миша роззявила свою мікроскопічну пащечку (теж мені, «па-ащ-а» називається) і дзявкнула, потім завищала – з таким навіженим натхненням, що у Клари від жаху спітніла рука, за котру її тримав Володимир Федорович. Миша підстрибувала на повідку, здіймалася у повітря, нападаючи на цербера і дістаючи при цьому до дебелої щиколотки дами, яка намагалася її стримати.

«Якби, – подумала Клара, – на миші була полотняна сорочка, вона би зараз відважно рвонула її на грудях».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.