Дума про Хведьків Рубіж

– Усі знають, та майже ніхто не користується…

– І це найсильніше?..

– Ні. Є ще…

– А яке?

– НАДІЯ.

– Тю… А ше сильніше?

– ЛЮБОВ.

Приходив хтось ніччю – в оселю не завітав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дід запрошував.

ІV

Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сільських вечорницях чи то в кінці літа, чи то на початку осені – це не так і суттєво. Що, власне, становили собою ті давні забави? А те, що й нинішні: хтось грав на бандурі, хтось співав пісень, хтось цілувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по морді – такі гулянки…

Іван завжди стояв осторонь – усі місцеві дівчата вважали його не більш як нікчемою, тюхтієм.

Та він і сам себе таким вважав…

Йому взагалі ніяка з тих дівок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селі – вже й на шию вішаються, а ти так хоч із ласкою, хоч із нахабністю – їм на тебе плювати!»

Отак.

Але тут з’явилася ВОНА.

В один із днів, – незнайома дівчина, що стояла осторонь, так як і він, Іван.

І був у неї такий прекрасний задумливий погляд…

Важко сказати, як власне відбулося те їхнє знайомство. Важко тому, що вони й самі цього б не сказали – просто все сталось якось так само собою, наче уві сні.

І тільки потім Іван дізнався ПРАВДУ…

Вона прийде сьогодні.

Вона прийде, Іване, з твоїх жахів.

І ніхто вже не поверне назад цю жахаючу реальність.

Мати вже сплять.

Іван дивиться, як летять за вікном сніжинки – одна за одною, як химерно вони вплітаються у картинку на склі і як поволі підіймається хурделиця…

На столі тремтить свічечка – ВОНА ПРИЙДЕ.

Іван пише щось на склі – він служить помічником у дяка на празники та по неділях, тому трохи письменний.

Пише поволі, але впевнено.

Вимальовуються літери, але цілком слова ще не прочитати.

«Мисліте»

(Не можу більше, кохана)

«Иже»

(Я все частіше думаю про смерть)

«Рци»

(І про нашу з тобою любов)

«Он»

(Щось чорне у мене в душі росте і росте)

«Слово»

(Мені дуже боляче, кохана)

«Люди»

(Мене наче щось поглинає)

«Аз»

(Щось невідворотно страшне)

«Веді»

(Мені страшно, люба)

«Аз» –

М-И-Р-О-С-Л-А-В-А.

Вона вже тут…

V

Максима збудив крик.

Глянувши на зорі, він зробив висновок, що вже десь за полуніч. Трохи занепокоївшись, усе ж піднявся, взяв шаблі та пішов на крик. Шабель у нього було дві. Не так, як у звичайних козаків, по одній, а дві. Дивні такі шаблі… Рукояті якимось мотузком оперезані туго, а на лезах візерунки дивні – не православні, це точно.

Крик був дівочий. Він долинав із ближнього яру під дорогою, та ще пак чувся голосний регіт.

«Люди…» – подумав Максим і полегшено зітхнув.

– Відпусти! Відпусти, виродку!!! Відпусти зараз же, а то..!

– А!!! Вкусила бісова дівка!!! Ловіть її!!!

«За’ ти в мене вловиш…» – тихо промовив Максим і кинувся в хащі обабіч того гурту.

Нападників було з дюжину. У козацьких жупанах і шароварах, але таких поношених і дірявих, що Максим відразу зробив висновок – не запорожці. Може, були колись… Втікачі, розбійники або зрадники – одне із трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тоді таких було тисячі. Тікали всі – козаки, ляхи, москалі, татарва і т. д. і т. п., тікали і нищили все на своєму шляху. Крали, громили, вбивали і ґвалтували. Спалювали цілі міста з соборами і людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послідньої копійки, починали спочатку.

– Виходь, лярво! Тобі все одно од нас не сховатись!

– Ти до мене виходь…

Максим якимось несподіваним чином уже стояв трохи вбік від центру збориська, обличчям до ватажка.

– Що за маячня?! Ти звідки взявся?!! Та я тебе..!

Ватажок схопив шаблю і кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожній по шаблі, і понісся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в інший бік аж до самої землі. Через мить троє разом із ватажком валялися, стікаючи кров’ю, на землі, а остача повтікали.

– У, шайтан… – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, іще щось незрозуміле.

– Дівчино, виходьте! Чуєте, що кажу – не бійтесь мене! – трохи помовчав, тоді: – А хочете – бійтесь! Але ж повірте, шо залишатись тута самій у таку пізню годину ше небезпечніше!

У хащах щось зашаруділо, а через мить показалася людська постать…

* * *

– Ми з подругами он із Пилипівки йшли. Я там жила раніше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вроді ще мою бабусю – татову матір себто – знали гарно. Діти в них пороз’їжджались, отож підеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирітка – ні тата ні мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам підсобиш, старим. Я й пішла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тіки ж у неї свої діти, а я їй хто? Могла і словом образити, і вдарити могла. Отож до мене подруги в неділю прийшли й кажуть – ходімо, Галю, з нами ненадовго, навідаєш батьківщину. Я й пішла. А тоді – ходім да ходім на вечорниці, ми, кажуть, проведемо додому. От і провели… Вони потікали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…

– А я думав, то вас поранили…

– Та ні, ні…

Максим знову розпалив вогнище і вкрив Галю своїм жупаном – ніч видалась вельми холодною.

– Спати треба – пізній час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…

Кинув на вогнище землі та запалив люльку. Тоді вийняв із піхов шаблі. Поклав коло себе.

– А що то в вас чудні шаблі такі? Та дві…

– Та… Шаблі як шаблі… Спіть.

Молодик висунувся з-за хмар і осяяв увесь степ аж до далеких боліт. «Скільки то нечисті там шугає в годину цю?..» – подумав козак. Відігнав думку.

– Скажіть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбійників самі розігнали?

– Та спіть уже…

* * *

…Дим над Диким Полем, дим…

Максим жене коня степом у бік татарського війська, що стрімко наближається. Він не знає, що там попереду – скаче і скаче, він не знає, що приречений, не знає, що Степан разом із загоном давно вже кинувся навтьоки.

Він не знає, що залишився сам…

Орда летіла, як вихор.

Як суцільна всепоглинаюча курява над обрієм.

Як дим над Диким Полем.

Чогось пригадалися батькові коні…

Як батько вмер, то жеребці та кобили зі стайні переломили загорожу – кинулись у відкритий степ. Ніхто їх не ловив, не припинав, не пас. Вони так і ошивались тут коло хутору багато-багато років.

Табун виріс, здичавів…

Декілька десятків диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмірному степу. Такий же стрімкий і вільнолюбивий, як і його козацька душа…

             Гей, коні ж ви мої, коні,              Ой да порвіть застави,              Ой да летіть у поле,              В чистий широкий степ…

То була улюблена батькова пісня.

Максим пам’ятав тільки ці рядки, хоча ні – пам’ятав повністю, але була та пісня настільки сумною, що просто душа відмовлялася згадувати її слова. Ось як звучали вони:

               Ой да китайка впала,                Голову мя накрила,                В серці стріла засіла,                Думи летіть, летіть…                Соколом думи знялись,                Линули в рідний хутір,                Там, де у стайнях коні                Дико кричать, іржуть…                Гей коні ж ви мої, коні,                Ой да порвіть застави,                Ой да летіть у поле,                В чистий широкий степ.                 Ой да летіть у поле,                 Де в полі вітер віє,                 Де вітер розвіває                 Дим непрожитих літ.                 Ой полетіли коні                 Птицею в степ широкий,                 Да й забрали з собою                 Юність і все життя…

Так воно і сталось…

Ось вони – батькові коні – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…

Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.

Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна – захлинається слізьми…

– Андрій! – кричить до табуна. – Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!

Чого вона зве коней іменем батька?

І раптом чудо – дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі – наче підіймають із землі… Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові – шкапа нагинається до мами, хилить голову – закриває очі. Здається, що плаче разом із нею…

* * *

Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.

Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік…

Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…

* * *

– Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…

– А як це, учителю Тарасе?..

– Ех, хлопче – краще тобі не знати…

* * *

Очі вже майже не бачать нічого…

Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…

Скривавлені уста вже не кричать – шепочуть:

– … не… ду… шу…

                    Гей коні ж ви мої, коні,                    Ой да порвіть застави,                    Ой да летіть у поле,                    В чистий широкий степ…

Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.

Їм не вдалось утекти.

Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз – ховати всіх треба.

Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.

Шукали Максима…

VІ

Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?

Це, поза сумнівом, – незрівнянне видовище.

Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест – той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають – тягнуть до ешафоту.

Навкруги – юрби людей.

Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повісять, але він не помре від цього.

Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.

Як буде скандувати юрба…

Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквізитор завжди правий – це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник – будь-хто.

Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – єретик». Це – десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смерті.

У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути іграшкою в руках своїх катів.

Життя, вбите в слово – Єретик.

Інквізитор завжди правий.

Топеша завтра стратять.

Він сидить, схиливши голову, на мокрій підлозі тюрми – закрив руками лице…

VІІ

– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуєш? Ти мене чуєш, Мирославо?!

Іван схопив дівчину за плечі майже сердито, але навіть при цьому не міг відвести очей від її вроди. «Як же я її кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрішній голос. «Ой леле!»

Мирослава плакала. Іван навіть не намагався уявити, якими холодними були її сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримає її за плечі. Бо долоні його опікає якийсь сирий, майже трупний холод.

– Іване, – тихо-тихо вимовляє дівчина.

– Що, серденько? – Іван і сам уже майже плаче, обіпершись об підпірку хати.

– Я вагітна.

VІІІ

Іванова мати помирала довго і так само довго мучилась. Із її кутка було чути верески, прокльони, просто матірну лайку наперебій із кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всі боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось із добрих людей не порадив пробити у стелі дірку. Як тільки це зробили – усе закінчилось. Поховали, пом’янули, розійшлись…

Івану вона сниться. Часом приходить вночі у вигляді невагомої тіні або стукає вечором у шибку, наче й не вмерла. Він не спить ночами. Вірніше, не спав. До цього випадку. Увечері так само сидів коло вікна. Раптом стук у двері. Думав, вона.

– Хто?

– Це я, впусти.

– Кохана?.. Добре. Там відчинено.

– Впусти мене…

– Та там відчинено. Чого ти не йдеш?

– Я не можу… Я не зайду. Ти маєш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.

– Ну, заходь, Мирославо.

Двері самі відчинились. Дівчина зайшла – як завжди, гарна, і як завжди, в чорному.

– Ти так пізно не спиш? – глянула на свічку.

– Знаєш, у мене така справа…

– Знаю… – Мирослава підняла руку йому до чола. – Вона до тебе більш не прийде. Тепер спи спокійно.

Мати більше не приходила.

Кінець першого мотиву

Та що ви…?! – вода як вода!

Принесли од колодязя-журавля пластикову (з-під лимонаду) пляшку води, майже повну. Тепер не така їм – плюються, мене перервали…

Ну продовжую, добре, продовжую. Тільки не бушуйте, будь ласка. Знаєте, як важко зосередитись?

Угу.

А треба ще ж про святу інквізицію повісти, про упирів та про зажерливість козацької старшини того часу.

Як це до чого інквізиція?

Ха!

Інквізиція – вона завжди до чогось, а тим більше до всякого сатанинського отродія.

Ну ото вже будете слухати – будете й знати.

Отак от.

Мотив другий

Про кохання, святу інквізицію та про те, як, власне, «виходив Христос»

В 1659 році для арешту І.Виговського на Україну було послано приблизно 200 000 воїнів на чолі з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратіним, П.Скуратовим та іншими.

Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воїнів.

70-денна облога фортеці почалася 21 квітня.

І.А.Лисий, краєзнавець

І

У Путивлі є один жіночий монастир, а посередині двору там церква. Висока така церква, колись років шість-сім тому я був там на екскурсії. Тоді ми, дітвора, втекли від вихователів і полізли аж на саму дзвіницю.

Звідти було видно увесь Путивль і околиці. Здавалося, що видно весь світ. Путивль – красиве місто. Може, мені так здалося, бо я там був усього лише раз у житті. У підвалі того монастиря жила Мирослава Топеш. Було їй тоді більше ніж три сотні літ, і вона, здавалося, не хотіла більше жити ні дня. Так їй здавалося до зустрічі з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всі – монашки, настоятельниці – всі! Але їй було плювати. Вона покохала цього хлопця усією душею, всім серцем, які, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тілі. Їй хотілося літати, і вона летіла. Вона пролітала кожну ніч, оминаючи дзвіниці путивльських церков над степами й хуторами, ярами і річечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернігівщину, де жив її коханий. Рідше він сам приїздив до неї в Путивль. Рідше, бо то велика відстань для людини.

Велика для людини і незрівнянно мала для упиря.

ІІ

– Прокидайтеся!.. Підемо вже.

Максим легенько поворухнув Галину за плече і, поки вона, сонна, протирала очі, подав їй шматок хліба, шматок сала і огірок.

– Нате ось, у чумаків виміняв.

– На що?

– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…

Як поїли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також виміняв, хоча Галя не дуже йняла тому віри).

Стали збиратися.

Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе і вдарив по стременах. Кінь збіг по схилу пагорба рисцем, а тоді вже далі на шляху дав галоп.

– Там болітце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…

* * *

Подорожні йшли рядком, оминаючи очерет і невеликі болотяні калюжки. Максим – трохи збоку, підтримуючи Галю за руку, а кінь плентався позаду.

– Скажіть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якісь будови придбати для першого часу?

– Можна, звичайно, тільки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.

– Ну, за цим не постоїть.

– А ви, мабуть, теж козак?

– Та ні. Служив у одного полковника на побігеньках іще давніш, так він і сам на Січі не був ні разу. Не те що там я.

Галя була дуже красива. Максим помітив це ще там, біля вогнища, а вранці, коли вона тільки прокинулась, він, поглянувши на неї, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дівчина, яку довелося зустрічати на своєму віку. Він навіть відчув у грудях якийсь гострий незносимий біль, наче то болить серце.

Галі було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.

Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу і ненароком помітила Максимову ліву руку.

– Який страшний шрам! Звідки він у вас?

Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потім ще й одвів за спину.

– Та то ще в дитинстві десь обранив, навіть не пам’ятаю де.

– А рана здається такою свіжою, наче ось-ось кров піде.

Ота кров ішла.

Галя цього не знала і не повинна була знати.

Вона майже все життя прожила в рідному селі. Вона чула хоч щось подібне Максимовій історії хіба від якої язикатої баби на печі. Та й навряд чи сама та баба вірила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона ніколи б не зрозуміла, чому та рана вже декілька літ не тільки не заживає, а ще й продовжує кровоточити так сильно, що двічі на рік (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти від обширної кровотечі. А в інший час постійно змазувати руку настоєм із різного зілля, спосіб приготування якого знав хіба тільки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла і не пропала.

Галя б ніколи не збагнула. Вона б ніколи йому не пробачила.

Максим навіть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радіти життю. Просто жити – те, чого він, Максим, уже давно не міг.

Але все ж Максим був цеї хвилі щасливий. Щасливий, що зустрів Галю, що врятував її, що оце зараз міг так просто йти з нею поруч і розмовляти. Коли Галина нога зовсім розболілась, Максим узяв дівчину на руки й поніс. Він крадькома милувався своєю супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячні промені в її злегка хвилястому волоссі! Як блищать її карі оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дівчина, що змусила боліти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього ніколи не було.

ІІІ

Ішов дощ.

Не було ні грози, ні вітру – просто звичайний осінній дощ.

Мряка.

– Давай я щось тобі накину на плечі – ти ж застудишся!

Іван і Мирослава сидять на призьбі його будинку. Вона – у звичайній сорочині і якійсь накидці на зразок величезної чорної хустки.

– Ти ж знаєш – я не застуджуся.

– Все одно якось…

Іван гладить її розпатлане хвилясте волосся.

– Ти забереш дитину, Іване?

– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала під дощ. Здавалося – гнівалась.

– Ти ж знаєш, Іване, я ніколи не дам їй того, що даси ти. Я не навчу її жити серед людей. Не влаштую їй щасливої долі. Ти ж знаєш!!!

– Може, все ще можна змінити?

– Нічого не можна змінити! – дівчина відкинула неслухняне пасмо, що впало на очі. – Наш час давно пройшов, Іване…

ІV

Вірний слуга святої інквізиції, ім’я якого, на жаль, згубилось у віках, а звали його всі просто Пастир, був у статевому відношенні вельми розпусною людиною.

Про це зазвичай не прийнято було говорити навіть у вузьких колах священиків, але факт залишається фактом: Пастир – збоченець та розпусник. Йому не було ніякого діла до обітниці целібату чи власне великої гріховності своїх проступків. Він, як і більшість йому подібних служителів культу в ті часи, вмів жити сьогоднішнім днем.

Віра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скоріше як певна необхідність – імперія тріщала по швах, її роздирали міжусобиці та підступні заколоти, зовнішні вороги, у першу чергу варварські племена. А ще ж самі християни – це чистої води засіб підірвати владу. Кому власне потрібен кесар, кволий, як і всі, посередній. А головне – смертний, коли ось є безсмертний і всемогутній бог? Приходь і кланяйся, приходь і віруй.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.