Зодчий із пекла

Отже, перебудували дім (палац, особняк, віллу) на початку ХХ століття. Але від самих входин життя тут не заладилося. Загадкові нещастя й криваві драми переслідували спочатку господарів дому, а потім і керівників навчального закладу, що розмістився у цих стінах у перші роки радянської влади. По війні в дивом уцілілому палаці спочатку влаштували санаторій, який з року в рік хирів та занепадав, а потім – краєзнавчий музей, майже не відомий за межами невеликого району.

Все швидко змінилося, коли замість млявого вісімдесятирічного діда директоркою стала дружина новоприбулого бізнесмена Ярижського. Вона вмить (з беззаперечними цифрами та документами в руках) довела місцевій владі, що утримувати за рахунок державного бюджету таку велику споруду – невигідно, і за лічені дні приватизувала будинок. Яку ціну було заплачено за нього до бюджету, залишилося для всіх великою таїною.

І вже після цього скоропостижного продажу в мешканців райцентру ніби раптом полуда з очей впала: та це ж неповторний, унікальний палац! Адже збудовано його за проектом славнозвісного зодчого, та й колишні репресовані володарі, як з’ясувалося, були гордістю нації, нащадками старовинного козацького роду та ще й ученими, чий внесок у вітчизняну й світову науку раніше безсовісно замовчувався.

Та й узагалі, де ви ще побачите будинок, так дивно спроектований та оздоблений? Основний корпус – двоповерховий, а по обидва боки від входу двір біля ґанку оточують, наче крила чайки, багатовіконні прибудови, роблячи рельєфний фасад надзвичайно опуклим та виразним. Симетрію, дотриману в усьому з античною точністю, порушує башточка з гостроверхим шпилем, так дотепно притулена праворуч на даху. А високі й вузькі вікна! А розкішні візерунки й зубчасте оздоблення стін! А мозаїчна підлога зали першого поверху! Дехто каже, що в ній зашифровано якісь мусульманські записи. А вигадливі химерні сходи в середині, мармурово-чавунні! Мереживо – та й годі! Шедевр епохи модерну!

Звичайно, за роки безгосподарності згинули кудись без сліду не лише бронзові світильники (від початку тут було електричне освітлення), але й полив'яний декор печей, й майоликова плитка. Зате на сходах всередині будинку мармур добре зберігся, як і ефектні віконні рами, і навіть кам'яна арка при в'їзді, і чавунна огорожа кругом парку – місцями.

Дім не просто вдало вписувався до оточуючого ландшафту, він був і залишився найнеобхіднішим елементом гармонійної картини усього району. Сільськогосподарського, всю промисловість якого сконцентровано в Барвінківцях – цукровий та молочний заводики, м'ясопереробний комбінат. Нещодавно тут з'явився й новий бізнес в особі Ярижського. Він заправляв тепер м'ясними справами, вельми цікавився цукровими й молочними, вже майже організував за містечком, у старих конюшнях, розлив води у пластикові пляшки.

Місцеві криниці завжди славилися своєю чистою водою. А ті, що розташовані поблизу описаного будинку, – ще й цілющою. Недарма ж у старі часи нею цікавилися відомі лікарі. Та й не тільки вони.

Старожили розповідали, що в домі у Барвіненків встигли погостювати й попити знаменитої водички і поетеса Леся Українка, і артистка Марія Заньковецька, і художник Мурашко, і академіки Чижевський, Вернадський та Кримський, що тут звучали чарівні голоси Соломії Крушельницької та Анастасії Вяльцевої. Звісно, то скоріше за все легенди, бо Леся Українка, як відомо, померла якраз у рік початку капітальної перебудови цього будинку, але диму без вогню не буває, хтось-таки й приїздив. Принаймні, груповий портрет родини Барвіненків, написаний рукою неповторного Мурашка, зберігся й досі прикрашає залу на другому поверсі разом із багатьма іншими полотнами та скульптурами, цінність яких визначала комісія, що майже три дні пиячила за рахунок Ярижського. І, звісно ж, винесла вердикт, що ані художньої, ані історичної цінності вони не мають.

І хіба ж не диво, що в усіх війнах, революціях та інших бідах вціліла багатюща музейна бібліотека, що її складають оті величезні старовинні книги у шкіряних палітурках зі срібним та золотим тисненням, які називають фоліантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тісняві транспорту! Уявіть лише: ностальгічний зимовий вечір, ви берете в руки (обидві, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторінками, зі старовинними буквами «ять» та «фіта», сідаєте в м’яке крісло біля каміну, запалюєте свічки… Ну, хай не свічки, краще так: присуваєте ближче торшер – і поринаєте у віддзвенілий світ. Вимкнений телевізор не нагадує про мерехтіння швидкоплинних подій, час іде тихо, повільно, він над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часу – перенеслися до іншої епохи та й існуєте там, скільки захочете самі.

Але погодьтеся: такі заманливі перспективи – не для натовпу галасливих відвідувачів музею, а для шляхетних і культурних хазяїв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарів.

І ось вони з’явилися.

На згарищі

Восьма вечора взимку – це вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно таке – вуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?

Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постаті – всі чимчикують кудись у бічні вулички.

Борис Цокотюха одначе не розгубився – він знав, куди йти. Та й простував собі – енергійно, порипуючи свіжим снігом.

Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.

Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху – не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.

Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив – він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:

– Назад! Назад! Ми вже закриваємо!

Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.

Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:

– Я швидко.

У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць – нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.

– Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!

Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку – з провінційного погляду.

– Боже, глазам сваім ні вєрю!

Цокотюха скривився:

– Що, ніби привид з могили?

– Н-нєт. Проста не ажидала. – Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: – Тібя атпустілі ілі сбєжал? – Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.

– А ви як гадаєте, тьотя Тося?

– Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.

Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:

– Дай-ка я абніму тібя, бандіта…

Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:

– Ти насавсєм – ілі как?

– Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. – Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: – Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.

– А його й слід здимів, – знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. – Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець – і крав? А він – свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.

– Та де ж він?

– Поїхав! Аж загуло!

– А бізнес?

– Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!

– І куди подався?

– Нам нє дакладивал. Уєхал – і канци в воду, сам знаіш, – покривила губами Тося.

Борис посмутнішав:

– Може, хтось знає?

– Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.

– Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…

– От іменно, промовчиш – цілішим залишишся.

– Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.

Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:

– А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?

– А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.

– Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!

– Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа – бізнесова, а особисте життя – то інше.

Шишляннікова лише виразно хмикнула.

Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:

– Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?

Їй відповів нахабний фальцет:

– А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! – це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.