Україна-Європа

Вдома я зателефонував у міліцію і повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стос паперу і хотів щось писати, але з голови не виходила повішальниця, хоча світло у кімнаті не дозволяло більше бачити ліс. Я пригасив його, в краєвиді простовіч нічого не змінилося, але в якийсь момент я усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша, ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив якусь темну постать, що йшла через пасовисько, йшла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, йде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев'яне розп'яття і приставив його до шиби. Так тривало може з годину, постать продовжувала рухатися у моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари і стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула те дерево?

2

Я сиджу і дивлюся на кавалок гівна. Якщо думаєте, що то моє гівно, ви помилилися. Це не моє гівно. На своє гівно я б ніколи отак не дивився. Це пташине гівно. Якась сучка влетіла до мене в кімнату крізь розчахнуту кватирку, з несподіванки ошизіла настільки, що ледь не розбилася об шиби, аж поки я не відчинив усі вікна і не вигнав її мітлою, але, роблячи свої божевільні віражі, вона ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала моє оповідання, оце саме, котре я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я дивлюся на те гівенце і вгадую в його обрисах профіль поета Степана Пуфика. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу упізнав».

Травневий вечір. Я п'ю вино і пишу якесь гівно. Доведеться цей аркуш викинути, але перед тим переписати. Гівно має якийсь кислий запах і лежить просто посеред тексту. Я вже не згадаю, які віщі слова сховалися під ним, я не відроджу їх і переписую усе на ново. А відтак знову хляю і відчуваю, як мені стає себе шкода.

А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було п'ять років, я розумію, що таки п'яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі і бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови і хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже вуйко Зеньо, який помер не так давно? Вуйко Зеньо! Хто б говорив! Сам бухав так, що мені сховатися. А тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався і облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше то я можу заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.

3

Врешті одного дня я не витримую і вирушаю до міста. В кишенях пусто, але я прямую до «Кентавра» на Ринку. Там жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко. Біля стійки бару усі кріселка теж зайняті й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину і попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови і момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну, він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови». Якось після однієї великої п'янки ми з Лілею опинилися на одній канапі, і, винятково задля гарного сну, перепихнулися. Після цього ми стали добрими друзями, які можуть за виграшки одне одному звіряти свої таємниці. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені вона чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені куртки хлопця, який сидів від неї ліворуч, запальничку, прикурити цигарку і покласти запальничку на місце. Ніхто цього, окрім мене і бармена, не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці маніпуляції Лілі були давно знайомі, він знав, що львів'ян вона ніколи не чистить. А туристи – це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.

Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію і поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» – і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м'ятного лікеру, рому і шампанського.

– Що тебе так рано принесло? – запитала вона.

– Та от виліз зі своєї барлоги, щоб якусь копійку заробити. Піду під «Інтурист», може, поляків зніму. Ти не позичиш до завтра сотню?

– Якщо до завтра, нема питань, – сказала вона і кивнула барменові: – Налий йому шампана. – Потім обернулась до мене й додала: – Нині ставлю я.

– А що – був урожайний день?

– Вечір. Вчора, – і випростала, усміхаючись, три пальці, це означало, що вона обчистила трьох туристів.

Ліля мала надзвичайно спритні пальчики, могла б грати на роялі, але не грає, а з туристами, яких вона потрошить, Ліля ніколи тісно не спілкується, навіть не сідає до них за столика, їй досить попхатися у натовпі, який штурмує увечері ресторан, чи висмикнути комусь гаманця з задньої кишені під час танців. Тому запідозрити її буває важко. Тим більше, що Ліля має хоч і симпатичне обличчя, але якесь таке, що відразу забувається, от дивишся на нього, дивишся, і здається тобі, що ти вже його увібрав у себе, а тільки-но відвернешся, воно розпливається в уяві, як сон, бо насправді нема в ньому жодної виразної риси, усе правильне і гладеньке, і волосся такого кольору, що важко сказати – білявка вона чи чорнявка.

– Ти там на своєму хуторі вже мохом обріс, – Ліля занурила п'ятірню у мої патли. – Видно, що відбився від жіночих рук. У тебе є зараз хтось?

– Повний штиль. Два місяці тому Зірка підловила мене з Нуською, дала мені по писку, назвала гімном і зникла з мого овиду. Зірка сказала, що я мушу нарешті визначитися: або ми одружуємося, або рвемо стосунки. В результаті я лишився сам. Але я за ці два місяці багато чого написав, сидячи в хаті без жодного зв'язку зі світом.

– Зірка класна баба. Ти дурний, що не женився на ній.

– Я безробітний. Зарібки у мене нерегулярні, їх вистачає лише на харчі й посиденьки в барах. Сім'ю я не зможу утримувати.

– І так усе життя?

– Чому усе життя? Колись це все зміниться. Ще трішки доведеться помучитися.

Ліля уважно подивилася на мене, тоді поклала руку мені на коліно, мовби налаштовуючи між нами якийсь особливо інтимний контакт, і лагідним материнським тоном промовила:

– Я тобі поясню одну річ. Можливо, вона тобі допоможе в житті. Днями я розмовляла з одним другом. Розповідав мені про якусь дівулю, в яку він втріскався. А потім питає: «Порадь мені, як її зацікавити собою? Як зробити так, шоб моя персона вкарбувалася їй у саме серце?» І в момент, коли мій мозок почав процес обдумування відповіді, розкрилися небеса, засяяло сонце, і я чітко усвідомила просту істину, послану мені вищими силами. Відповідь прийшла як Господнє послання, чиста і правдива, як ранкова роса. І я кажу: «Треба бути мудаком!» – «Шо?» – «Шо? Шо? МУДАКОМ треба бути! І вона твоя! Цілком і повністю». Бо яка ж нормальна, красива жінка закохається у доброго чоловіка? Тільки хардкор! Тенденція української жінки проста, шо двері: як тільки вона починає вопить: «Він МУДАК!» Всьо! Це успіх! Вона закохана! Кому ж воно цікаво: стосунки без стресів? Я за своє життя бачила десятки пар де вона – БОГИНЯ, а він – МУДАК. І всьо у них харашо. Бо їм фан і весело. Бо ніякого конфєтно-букєтного, а одразу пару гучних скандалів і сковорідкою по морді (неважливо хто кому). І вона ходить з подружками на шампанське, набухується в хлам і скулить: «Він МУДАК! Я йому тридцять раз дзвонила, а він не взяв трубку! Я покину його! Завтра, блять!» А завтра вона тверезіла і зі сльозами на очах вибачалася перед ним, шо приїхала додому п'яна. А він ще тиждень влаштовував їй винос мозга, а потім вона йому, але ніхто ні від кого не йшов – бо це любов. А любов зла, шо піздєц. В нормальних людей тіки так і буває. Бо женщинам-богиням не властиво закохуватися в хороших мужчин, добрих і порядних, таких, шоб котік-котік. Їм скучно. Їм нада, шоб сльози в подушку, печаль і боль, п'яні розборки, дать пару раз по морді ліца і обов'язково приревнувати до якоїсь лєвої тьолочки, на яку він мав необережність випадково подивитися, а потім закатать істєріку. В цьому весь сок стосунків, я думаю. Ідеальний союз, який ледве чи розвалиться: вона – богиня, він – мудак. І всьо у них буде харашо. Така от історія.

– Ну і до чого тут я? – запитав я з цілком невинним виглядом.

Ліля забрала свою руку з мого коліна і глянула так співчутливо, що не було сумніву: інтимний контакт між нами перервався, а мене урочисто посвятили в мудаки. Зрештою вона це підтвердила і словами:

– Стань мудаком і все у тебе в житті піде, як по маслу.

Після цього вона тицьнула мені сотку й подалася в готель «Львів». Тим часом звільнився столик, я хазяйновито зайняв його, обдумуючи план дій. До «Інтуриста» йти ще було рано, поляки там збиралися під вечір. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров'ям тіло, друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.

Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку.

Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.

– А всі разом поїдемо?

– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар'янко, як ти?

Мар'янка зиркнула на мене.

– Можна й поїхати, – відказав я.

Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам'яниці у глибині подвір'я. Тенгіз винаймав тут помешкання.

У нього виявився чималий бар: на столі з'явилися коньяк, шампанське, м'ятний лікер, сир, червоний кав'яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.

Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар'яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.

– Зачини двері, – попросила Мар'яна.

Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.

4

Вечоріло. Ми лежали на канапі, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське і намагався виплутатися з Мар'яниних розпитувань. У певні хвилини панночок починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.

Мар'яна, як і Оксана, вчилась у поліграфічному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий період, коли роззираєшся за нареченим. Випитавши мене про все, що її цікавило, Мар'яна замислилася, чи підходжу я на цю ролю.

– Ти мене споїв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.

Так, зараз вона спитає мене, скільки я мав дівчат.

– Скільки ти мав дівчат?

Навіщо це їм, я не знаю, та в певні моменти вони вимагають від нас звіту за роки, прожиті до них, і не відчепляться доти, доки не почують конкретної цифри, якою потім будуть цвир-кати в очі.

– Ну, річ же не в кількості, правда?

– Звичайно.

– Коли когось любиш, коли тобі добре з цією особою, нема сенсу шукати ще якоїсь пригоди, – видав я одну зі своїх заготовок.

Зараз вона скаже: я теж така.

– Знаєш, я теж така… просто у мене зараз нікого нема… а в тебе?

– У мене теж.

– Налий мені шампанського… цікаво, як там Оксанка.

– Здається, вони там щось смажать. Чуєш запах?

– Ага. Ну що, вилазимо?

Ми вбрались у сутінках, потім я засвітив світло і вийшов у кухню. Біля плити спиною до мене стояла голісінька Оксана і щось помішувала на пательні. В той час як у Мар'яни випирали ребра, Оксана була ідеально округлена всюди, де треба.

Я наблизився навшпиньки і обійняв її, пригорнувшись усім тілом. Вона не відразу збагнула, що я не грузин, але це її не шокувало. Вона цьомкнула мене у щічку і сказала:

– Помішай, щоб не пригоріло, а я піду вдягнусь. А то грузини знаєш, які ревниві? Ще тебе заріже.

На пательні смажилися картопля і порізана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь і накрив пательню покришкою.

– Ти сам? – здивувалася Мар'яна, з'явившись у кухні.

Її обличчя зі злизаною мною косметикою видалося значно милішим, – виглядала тепер на підлітка.

За вечерею Тенгіз поцікавився, чи знаю я польську мову, і дуже втішився, почувши ствердну відповідь.

– Лишишся у мене сьогодні, бо завтра на нас чекає одна робота.

Він викликав таксі, й ми відправили дівчат по хатах. Наодинці грузин розповів мені, що займається фарцом, і на нас чекає завтра поїздка на трасу. Не знаючи мови, він не міг нормально поторгуватися, вибрати потрібні речі чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися міліції.

5

Ї Фарцівники полювали на поляків як у самому місті біля готелів і на паркінгах, так і за містом, на заправках. Грузин мав «Волгу», і це спрощувало завдання. Заїхавши на заправку перед Городком, ми стали чекати. Ми сиділи в авті, інші фарцівники чатували за пивом у буфеті. Коли з'явилася перша польська машина, фарцівники обступили її і стали навперебій галасувати. А що переважно всі вони були російськомовні, то їхня польська виглядала дуже кумедно:

– Сарочкі ма пан? Ну, сарочкі… кашулі… Да, кашулі єсть?… А джинси! Джинси! Сподні!

І тут з'являємося ми з Тенгізом. Я хутенько з'ясовую у поляків, які саме сорочки та джинси вони мають. Тенгіз шепнув:

– Скажи: беремо гуртом усі джинси і сорочки. Сорочки – по шість, джинси – по сорок.

Інші фарци готові заплатити дорожче, та вроздріб. Витрачати час на розглядання товару і торгівлю полякам не хотілося, бо кожної миті могла з'явитися міліція. І ми перемагаємо. Поляки затраскують двері й від'їжджають убік. Тенгіз прискіпливо розглядає кожну річ і пакує до великої спортової торби. Крім сорочок і джинсів, ми взяли також добру сотню помад, кілька десятків дезодорантів, розрахувались і поквапилися хутенько покинути небезпечне місце. Інші фарци, мов гієни на бенкеті у левів, кружляли довкола, гнівно стріляючи поглядами.

Ми рушили відразу ж за поляками у бік Львова, та, проїхавши зо два кілометри, Тенгіз зупинив авто на узбіччі, вийняв із багажника дві спортові торби, набиті ущерть товаром, і заніс у лісок. Потім повернувся, відкрив капот і сказав мені:

– Почекаємо трохи.

– На кого?

– Зараз побачиш.

Не минуло і чверті години, як з'явився міліцейський газик, Тенгіз відразу ж зробив вигляд, мовби порпається в моторі. Газик зупинився біля нас, із нього вийшло двоє ментів.

– Куди їдемо?

– До Львова.

– Звідки?

– З Городка.

– На заправці були?

– Ні.

Грузин поводився сміливо, навіть із викликом. Менти попросили документи на машину, потім зазирнули у багажник, у салон, але ніде не знайшли те, про що їм настукали на заправці. Врешті, їм не залишилося нічого іншого, як сісти в газик і повернутися назад. Тільки-но вони зникли, Тенгіз виніс із лісу торбу, і ми чимдуж рвонули до Львова. Зупинилися щойно біля готелю «Інтурист» (тепер – «Жорж»). Прихопивши торбу, ми зайшли до бару. За столиками сиділи фарци, валютники та повії. Грузин мав своїх постійних клієнтів і попрямував просто до столика, за яким пили каву дві жінки й один кремезний чолов'яга. Ми підсіли до них, торба опинилася під столом.

– Сорочки по десять, джинси по сімдесят, – сказав Тенгіз.

Жінки обстежили вміст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу приділили ґудзикам, замочкам і заклепкам. Після цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгіз не хотів пристати на запропоновані ними ціни. Врешті, сорочки пішли по вісім і дев'ять, а джинси – по шістдесят п'ять. Помаду ми віддали по два з половиною карбованці, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумі чистими триста сорок карбованців. То були страшні гроші. Мій знайомий науковий працівник отримував за місяць вісімдесят. А тут така сума за кілька годин!

Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сіли в машину.

– Я вкладаю свої гроші, моя машина, мої клієнти, і я найбільше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?

Ще би! Я взяв свої вісімдесят чесно зафарцованих карбованців, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарі перші гроші, і сховав до кишені.

Надвечір ми подались до ресторану «Львів» обмивати вдалий зарібок. Тенгіз дав адміністратору трояка:

– Ще три дістанеш, як підсадиш нам двох симпатичних дівчат.

– На вкус і цвет товариша нет, – засміявся адміністратор.

– Тоді зробимо так. Ведеш дівчат попри наш столик, і якщо я піднесу до вуст серветку, садиш.

Ми сіли за вільний столик біля вікна, замовили шампанське і закуску. Пора було розслабитися. Поволі ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмінні повії. Адміністратор розсаджував їх, як йому баглося або як просили самі відвідувачі. Зі сталими клієнтами він вітався за руку і показував зарезервований столик. Перші дві панночки, яких він попровадив у наш бік, видалися безнадійними крокодилами.

– Даремно ми нашим дівчатам не зателефонували, – зітхнув я.

– Свіжака хочеться.

– Ну-ну, побачимо, що нам доля підкине.

Врешті адміністратор повів до нас двох невисокого зросту молоденьких дівчаток з нарум'яненими щічками.

Дівчатка виявилися дев'ятикласницями, хоча були так наквацяні, що виглядали значно старшими. І ось ми три години поїмо їх шампанським, напихаємо салатами, цукерками і «пірожинами» (це так називалися совкові тістечка з мокрого бисквіту, а по-галицьки бішкопту), культурно розважаємо, ввічливо затискаємо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються їхати на хату. І, звичайно ж, їм перед тим треба відвідати кльозет. Ми сидимо, допиваємо все, що на столі, і віддано чекаємо, в передчутті заслуженого кайфу.

Зрозумівши, що нам «поставили капці», ми з горя знищуємо ще одну пляшку шампана і починаємо не надто вередливим оком обстежувати всі ті огризки, які ще зоставалися за столами.

– А я казав: давай зателефонуємо Оксані і Мар'яні, – зітхав я.

– Ну, да, ти в нас розумний, – огризався Тенгіз. – От пацанки! А скільки випили! Нічого, ще попадуться нам.

Він перебігає очима від стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хіба самі профури і п'яні в драбадан полячки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких підтоптаних сотворінь гнила за сусіднім столом і кидала спраглі погляди в наш бік.

Тенгіз демонстративно повернувся до них спиною.

– Не дивися на них, а то ще підсядуть.

– Проженемо, – сказав я.

– Сумніваюсь. Я вже стільки вдув, що мені по цимбалах.

– Тоді якраз пора линяти.

Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка і домовився зустрітися наступного дня в обід у «Кентаврі».

6

На заправці сновигають ті самі морди і зиркають на нас відверто вороже. Врешті у двох здають нерви і вони підвалюють до нашого авта. Якісь невиразні рибоокі типи з прищами на обличчі, для них спихнути одну пару джинсів – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.

– Це наше місце. Так що дуйте звідси, – цвиркає один, а в самого тим часом мабуть холоне живіт від напруження, і очі бігають, мов сонячні зайчики.

– Не поняв, – кривиться Тенгіз. – Ти кому триндиш? Мені?

– Да, тобі.

– А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?

– Не знаю і не хочу знати.

– Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Девоном, він тебе поставить на місце.

– З яким Левоном?

– А це ти в нього й спитаєш. Правда це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?

Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи!

Хлопці перезирнулися. Але Тенгіз не дає їм оговтатися:

– Давай, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо. Вони нерішуче тупцяють на місці.

– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.

– Я радий, що до вас дійшло, чао.

Коли вони відійшли, я поцікавився:

– І хто такий Левон?

– Ти що – Лев она не знаєш?

– Ні.

– Ну й мудак, – регоче Тенгіз. Бо я теж його не знаю.

Тепер настала черга реготати мені.

– То ти теж мудак!

– Я ні. Я принаймні чув про нього.

– І хто ж це такий?

– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв'язки з лягавими.

– І ти його ніколи не стрічав?

– З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».

– А де його можна побачити?

– Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».

– Не зрозумів. У що це я маю вкластися.

– За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.

Я різко втратив до нього інтерес.

– О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.

Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензин, і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.

– Ми беремо усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду оперного.

Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.

Ми від'їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:

– Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?

– Не вийде. Нас пасуть.

Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.

– Ті самі? Коли вони встигли?

– А вони постійно всі заправки об'їжджають. Робота в них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.

– А тепер що?

– Попробуємо змитися.

На в'їзді в місто ми різко звернули вліво, тоді як поляки поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув і наш знайомий газик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.

– Ну і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенгіз. – Поляки просто уриють і все.

– Мусимо з ними передомовитись.

– Як? Навіть не думай до них наближатися.

Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов з авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з газика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.

– Ви ж хочете, щоб лягаві не бачили, як я передам записку, правда?

– Ну.

– Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.

Я покірно купив їм морозиво, дав записку, і за хвилю вони вже з галасом бігли поміж автами, мовби граючись у лапанки. Малий ховався, пригинався і перебігав від авта до авта, наближаючись до поляків. А опинившись поруч, різко змахнув рукою і пожмаканий клапоть паперу впав на коліна полякові.