Джо Аберкромби
На лезі клинка

На лезi клинка
Джо Аберкромби

Вiйна мiж Союзом i варварами Пiвночi неминуча. Союзу загрожуе король-самозванець Бетод, котрий зумiв вогнем i мечем об'еднати пiвнiчнi племена, а з пiвдня не менша загроза йде вiд кровожерних гуркiв.

І от у цей фатальний для держави час з'являеться Перший з-помiж магiв Баяз, котрого вже давно вважали мертвим. Намагаючись врятувати свое дiтище – Союз, вiн збирае команду: мага Юлвея i пiвнiчанина-дикуна Логена Дев'ятипалого, несамовиту рабиню Ферро i самозакоханого офiцера Джезаля. Ситуацiю ускладнюе ще й Інквiзицiя, очiльник якоi, архiлектор Сульт, покладаючись на калiку-iнквiзитора Глокту i йому подiбних, плануе захопити владу.

Джо Аберкромбi

На лезi клинка

Кiнець

Логен мчав мiж деревами, ковзаючи босими ногами по мокрiй землi, тванi i вогких соснових голках. Вiд бiгу йому дерло у грудях, а в головi бушувала кров.

Вiн спiткнувся i розпластався на землi, ледь не протявши собi грудей власною сокирою. Так i лежав, вiдсапуючись, вдивляючись у тiнистий лiс.

Усього мить тому Шукач був поряд iз ним, це точно, а тепер наче крiзь землю запався. Куди запропастились iншi, також загадка. Ото вже лiдер – погубив усiх своiх хлопцiв. Треба було би спробувати повернутись, але його оточили шанка. Вiн вiдчував, як вони рухалися мiж деревами, а iхнiй запах бив йому у нiздрi. Здавалося, нiби десь злiва кричали, – мабуть, там точилася боротьба. Логен повiльно звiвся на ноги, намагаючись не шумiти. Трiснула гiлка, i вiн вмить обернувся.

На нього летiв спис. Загрозливий на вигляд спис, з яким на нього нiсся шанка.

– Чорт! – лайнувся Логен.

Вiн кинувся вбiк, послизнувся i впав ниць, а тодi з трiском покотився через чагарник, щомитi чекаючи, коли у його спину встромлять спис. Важко дихаючи, звiвся на ноги. В нього знову цiлилось блискуче наконеччя, але Логен ухилився i сховався за широким стовбуром дерева. Щойно вiн визирнув – плоскоголовий зашипiв i замахнувся списом. Логен лише на мить вигулькнув з iншого боку, а тодi вiдскочив, обiгнув дерево одним стрибком i, заволавши на все горло, рубонув сокирою. Лезо iз хрускотом увiгналось у череп шанка. Пощастило, втiм, Логен вирiшив, що на дрiбку удачi вiн заслужив.

Плоскоголовий завмер, приголомшено клiпаючи. Тодi захитався, по його обличчю текла кров. Врештi каменем упав на землю, видерши сокиру з пальцiв Логена, i затiпався бiля його нiг. Логен спробував вхопитись за рукiв’я сокири, але шанка якимось чином досi тримав свiй спис i його наконеччя шалено хилиталось у повiтрi.

– А-а! – скрикнув Логен, коли спис черкнув його руку.

Вiн вiдчув, як на його обличчя впала тiнь. Ще один плоскоголовий. І то до бiса кремезний. Уже летить в стрибку, витягнувши руки. Нема часу, щоб вирвати сокиру, нема часу, щоб вiдскочити. Логен розкрив рота, але сказати нiчого не встиг. Та й що тут, зрештою, скажеш?

Вони разом гепнулись на мокру землю i покотились по багнюцi, колючках та зламаних гiлках. З гарчанням дерли i товкли одне одного. Логен з розмаху влетiв головою в окоренок, аж у вухах задзвенiло. Вiн мав десь нiж, але не мiг згадати, де. Вони котилися й котилися по схилу, i свiт кружеляв разом з ними, i Логен хитав головою, щоб позбутися дзвону у вухах, i побiжно задушити кремезного плоскоголового. І кiнця тому не було видно.

Розбити табiр бiля ущелини здавалося чудовою iдею – пiдкрастись ззаду було неможливо. Проте тепер, коли Логен зiсковзнув на животi з краю скелi, ця iдея втратила свою привабливiсть. Його руки шкребли сиру землю. Саме багно та брунатнi сосновi голки. Його пальцi намагалися за щось вхопитися, але спробуй вхопи порожнечу. Вiн почав падати. З горла вирвався притлумлений зойк.

Руки у щось вчепились. Це був корiнь дерева, що стирчав iз землi на самiсiнькому краю ущелини. Логен погойдувався у повiтрi, сапаючи, але тримався мiцно.

– Ха! – вигукнув вiн. – Ха!

Вiн був досi живий. Кiльком плоскоголовим не прикiнчити Логена Дев’ятипалого. Вiн спробував пiдтягнутись до краю скелi, але не змiг. Щось важенне вчепилося в його ноги. Вiн глянув униз.

Ущелина була глибокою. Дуже глибокою, з прямовисними кам’янистими схилами. То там, то сям з розколин визирали дерева, що росли прямо в повiтрi, тягнучись гiллям до порожнечi. Далеко внизу вирувала рiчка – швидка i люта, вона шумувала, омиваючи визублене чорне камiння. Все це, ясна рiч, не втiшало, однак справжня проблема знаходилась ближче. Кремезний шанка усе ще був з ним i, мiцно вчепившись брудними руками в його лiву ногу, поволi розгойдувався з боку на бiк.

– Чорт, – пробурмотiв Логен.

Оце так встряв. За свое життя вiн встиг побувати у бувальцях, але йому завжди щастило виплутатися, щоб потiм спiвати про це пiснi. Втiм, щось гiрше за цю ситуацiю важко було уявити. Це змусило його задуматись про власне життя. Тепер воно здавалося йому гiрким i марним. Нiкому воно не принесло добра. Було сповнене жорсткостi i болю, помiж якими – однi лише розчарування та негаразди. Його руки починали втомлюватись, у передплiччях пекло. Не схоже було, щоб кремезний плоскоголовий збирався найближчим часом падати. Ще й бiльш од того, за цей час вiн пiдтягнувся вище по нозi, а зараз зупинився i свердлив його поглядом.

Якби на мiсцi шанка опинився Логен, вiн би, найпевнiше, помислив: «Мое життя залежить вiд ноги, на якiй я вишу – краще не ризикувати». Людина радше спершу рятуватиме себе, а не вбиватиме свого ворога. Проте, на жаль, шанка мислили iнакше, i Логен про це знав. Тож вiн не надто здивувався, коли плоскоголовий розтулив пащеку й увiп’явся зубами в його литку.

– А-а-а! – застогнав Логен, вiдтак заверещав i взявся з усiх сил товкти своею босою п’ятою, аж поки з голови шанка не почала юшити кров, але той не переставав кусати, i що сильнiше Логен копав, тим бiльше його руки зiсковзували зi слизького корiння. Вiн вже тримався за самi його кiнчики, та й тi могли обламатися будь-якоi митi. Логен спробував забути про бiль у долонях, печiю в руках та про зуби плоскоголового, що вп’ялися в ногу, а натомiсть подумати, як чинити далi. Треба падати. Вибiр був так собi – камiння або вода, тож розмiрковувати нема про що.

Коли маеш якусь проблему, краще ii взяти i вирiшити, анiж потiм усе життя боятись. Так сказав би Логенiв батько. Тож вiн мiцно вперся вiльною ногою в кам’янисту поверхню, востанне глибоко вдихнув, i з останнiх сил метнув свое тiло у порожнечу. Логен вiдчув, як його ногу вiдпустили спершу зуби шанка, потiм – чiпкi руки, i на мить вiн звiльнився.

А тодi почалося падiння. Швидке падiння. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули стiни ущелини – сiрий камiнь, зелений мох, клаптi бiлого снiгу.

Логен повiльно перевернувся у повiтрi, безцiльно махаючи руками i ногами – надто наляканий, щоб закричати. Зустрiчний вiтер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. Вiн побачив, як кремезний шанка врiзався у скелю. Переламався, вiдбився вiд неi i полетiв, – без сумнiву, мертвий. Видовище було приемне, втiм, Логенова радiсть тривала недовго.

Його зустрiла вода. Вона вдарила Логена у бiк, немов оскаженiлий бик, вибила з легенiв повiтря, висадила з голови всю тяму, i затягнула в глибоку, холодну темряву…

Частина перша

Тягне до себе людину залiзо[1 - Цитата з «Одiссеi» Гомера. Переклад Бориса Тена. (Тут i далi прим. пер.)].

    Гомер

Вцiлiлi

Плескiт води. Це було перше, що вiн почув. Плескiт води, шелестiння дерев i пташине поклацування вперемiж зi щебетанням.

Логен ледь-ледь розплющив очi. Крiзь листя пробивалося слiпуче, яскраве свiтло. Оце i е смерть? Але чому ж тодi так боляче? Лiвий бiк увесь горiв. Вiн спробував вдихнути на повнi груди, але похлинувся, викашляв воду i сплюнув твань. Застогнав i, важко дихаючи крiзь зцiпленi зуби, навкарачки видерся на берег, а там уже перевернувся на спину i розвалився поблизу рiчки на моховi, мулi та гнилому хмизняку.

Якийсь час вiн так i лежав, вдивляючись крiзь чорне гiлля у сiре небо. З його запаленого горла виривався хрип.

– Я досi живий, – прокректав вiн сам до себе.

Досi живий, на якi способи не бралися б природа, шанка, люди i звiрi. Отак лежачи навзнак, мокрий як хлющ, вiн почав смiятись. Це був свистячий, булькаючий смiх. Що би там не говорили, а виживати Логен Дев’ятипалий вмiв.

Болотистим узбережжям рiчки просвистiв холодний вiтер, i Логенiв смiх поволi стих. Так, вiн був живий, але чи надовго – це питання питань. Логен сiв, здригаючись вiд болю. Похитуючись, звiвся й обiперся об стовбур найближчого дерева. Вичистив вiд бруду нiс, очi та вуха. Врештi задер мокру сорочку, щоб оцiнити ушкодження.

Внаслiдок падiння весь бiк був у синцях. Ребра вкрили синi та багрянi плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обiйшлося без переломiв. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве мiсиво, i все це завдяки старанням шанка. Болiло добряче, але вiн досi мiг нею рухати, а це найголовнiше. Нога йому ще знадобиться, аби звiдси вибратись.

Нiж, як зазвичай, висiв у пiхвах на поясi, i Логен був неабияк цьому радий, бо знав iз досвiду, що ножiв багато не бувае, а цей нiж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадiсною. Вiн був сам-один у лiсi, який кишiв плоскоголовими. Логен не уявляв, де знаходиться, але мiг орiентуватись по рiчцi. Усi рiчки текли на пiвнiч, вiд гiр до холодного моря. Слiд iти вздовж рiчки на пiвдень, проти течii. Триматися рiчки, а тодi пiднятися на Високогiр’я, куди шанкам зась. Це був його единий шанс.

В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Вiн поглянув на своi босi ноги. Так вже сталося, що шанка навiдались саме тодi, коли вiн зняв чоботи й обрiзав мозолi. Плаща на ньому теж не було – вiн сидiв бiля багаття. Так вiн не протягне у горах навiть дня. Його руки та ноги за нiч почорнiють, i вiн мало-помалу загине, перш нiж дiстатися гiрських перевалiв. Якщо до того не помре з голоду.

– Чорт, – буркнув вiн.

Потрiбно було повертатися до табору. Вiн мiг лише сподiватись, що плоскоголовi пiшли, залишивши щось по собi. Щось таке, чим вiн мiг скористатись для виживання. І хоча сподiвань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього нiколи не було вибору.

Доки Логен знайшов потрiбне мiсце, пустився дощ. Великi краплi прилiпили його волосся до черепа i наскрiзь промочили одяг. Вiн притиснувся до порослого мохом стовбура i визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальцi правицi до болю мiцно стискали слизьке рукiв’я ножа.

Вiн побачив почорнiле коло на мiсцi колишнього багаття, обрамлене напiвспаленим галуззям i втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якiй сидiли Тридуба i Доу, коли вигулькнули плоскоголовi. Побачив i шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкиданi по галявинi. Вiн нарахував трое мертвих шанка, що скрючилися на землi. В одного iз грудей стирчала стрiла. Трое мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втiм, вони могли повернутись будь-якоi митi. Варто було поквапитись.

Логен вибiг з-за дерев i взявся нишпорити по землi. Його чоботи досi лежали там, де вiн iх залишив. Вiн схопив iх i, стрибаючи колами, натягнув на своi задубiлi ноги, при цьому через поспiх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на мiсцi, заткнутий пiд колодою, приношений i пошарпаний за десять рокiв негод i вiйни, порваний i заново зашитий, без половини рукава. Дорожнiй мiшок лежав безформною купою неподалiк у чагарнику, а його вмiст розсипався по схилу. Логен припав до землi i, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кiлька смужок сушеного м’яса, голка i нитка, пом’ята фляга, всерединi якоi досi хлюпала випивка. Все потрiбне. Все знадобиться.

На гiлцi висiла подерта ковдра, мокра й наполовину вкрита зашкарублою грязюкою. Логен стягнув ii й усмiхнувся. Пiд ковдрою лежав його старий щербатий казанок. Вiн перекинувся набiк – певно, пiд час сутички збили з вогнища. Логен узяв його до рук, цей випробуваний, добре знайомий, хоча й пом’ятий i почорнiлий за багато лiт служби казанок. Вiн був у нього вiддавна. Пройшов з ним не одну вiйну, перетнув Пiвнiч i повернувся назад. Пiд час походiв вони всi разом у ньому готували, всi разом з нього iли. Форлi, Мовчун, Шукач, всi загалом i кожен зокрема.

Логен ще раз оглянув табiр. Трое мертвих шанка, але жодних жертв з-помiж його людей. Можливо, вони все ще десь поблизу? Мабуть, якби вiн ризикнув пошукати…

– Нi.
Новости
Библиотека
Обратная связь
Поиск
this