Текст книги

Робин Хобб
Учень убивці

Учень убивцi
Робин Хобб

Свiт Елдерлiнгiв. Сага про Тих, хто бачить #1
У могутньому краi Шiсть герцогств живе Фiтц – позашлюбний син принцанаступника. Хтось гаряче жадае його смертi, аби хлопчик у жодному разi не отримав право правлiння та володiння троном. Вiд смертi його рятуе дiдусь-монарх. Тепер Фiтц у безпецi, вiн мешкае в королiвському палацi. Та несподiвано в кiмнатi хлопця з’являеться таемничий старий на ймення Чейд. Ця зустрiч назавжди змiнюе життя Фiтца. Вiн стае на шлях асасина – холоднокровного шпигуна-вбивцi. Тим часом Шiсть герцогств страждають вiд набiгiв пiратiв-острiв’ян. Тi, хто опиняеться в iхньому полонi, назавжди втрачають людянiсть та iнтерес до життя… Щоб захистити свiй край, Фiтц i Чейд вирушають у небезпечну фантастичну подорож.

Обережно! Ненормативна лексика!

Робiн Гобб

Учень убивцi

Присвячуеться принцам убивцiв Гайлзу, Рафаелю та Фреддi

Роздiл 1

Історiя з давнiх-давен

Історiю Шiстьох герцогств не можна писати без iсторii Провiсникiв ii панiвноi династii. Початок ii сягае часiв, якi настали задовго до заснування Першого герцогства. І якщо ми вже згадали за нього, то варт обов’язково розповiсти про острiв’ян-пiратiв, якi грабували населення на берегах з бiльш помiрним i м’якшим клiматом, анiж на зледенiлих берегах Зовнiшнiх островiв. Але нам невiдомi iмена цих пращурiв.

Про першого короля також не збереглося майже нiчого, окрiм iменi та ексцентричних легенд. Ім’я його було досить просте – Тейкер Завойовник. Напевне, через це iм’я в його династii з’явилася традицiя називати доньок та синiв словами, якi вiдображали iхне життя й iснування. Згiдно з народними вiруваннями, iмена новонароджених прив’язанi магiчним чином, тому королiвським нащадкам не можна було змiнити характеристичнi риси, якi передавали iхнi iмена. Вони заповiдали iм пройти крiзь вогонь, солону воду та могутнi вiтри. Так нам розповiдають нинi. Можливо, колись i був такий обряд, хоч це звучить як казка. Але iсторiя свiдчить, що не завжди треба прив’язувати дитину до якоiсь одноi риси…

Мое перо починае тремтiти, а затим випадае з рук, хоч я й мiцно його тримаю, i залишае хвилясту чорнильну ляпку на паперi Федврена. Я зiпсував ще один аркуш доброго матерiалу i, здаеться, марно. Цiкаво, чи вдасться менi написати цю iсторiю. Либонь, кожну ii сторiнку буде просякнуто гiркотою, хоча я гадав, що вона вже давно минула. Я вважав, що вилiкував своi душевнi рани, але тiльки-но беру в руки перо й папiр, мiй дитячий бiль починае виливатись у виглядi чорнила кольору морськоi хвилi. Потiм менi починае здаватися, що кожна акуратно виведена лiтера роздряпуе моi давнi багрянi шрами.

Федврен i Пейшенс[1 - Терпляча (англ.). – Тут i далi примiтки перекладача.] завжди охоче обговорювали можливiсть написання iсторii Шiстьох герцогств, тому я переконав себе, що варто спробувати, бо це допоможе вiдвернути увагу вiд свого болю i вбити час. Але я збагнув, що кожна iсторична подiя пробуджуе в менi власнi почуття самотностi та втрати. Боюся, що доведеться повнiстю вiдкласти цю роботу або ж я усвiдомлю, що цi подii зробили мене таким. Починаю працювати знову й знову, але виявляеться, що я пишу про своi власнi починання, а не про джерела iсторii цього краю. Я навiть не знаю, кому намагаюся пояснити своi почуття. Мое життя було сплетiнням таемниць, якi зараз розкривати ще небезпечнiше. Викласти своi думки на гарному паперi, щоби потiм вiн згорiв i став попелом? Можливо.

Я пам’ятаю себе з шести рокiв. До цього мое минуле – прiрва, через яку не можу перескочити, як би не напружував своеi пам’ятi. Отже, до того дня в Мунсеi була порожнеча. Але тодi все раптово почалося, ще й так яскраво i виразно, що я був спантеличений. Інодi тi спогади здаються такими цiлiсними, що я починаю сумнiватися: невже це вiдбувалося зi мною? Можливо, то лише оповiдки сотень кухарок i кухарчат та ватаг конюхiв, якi пояснювали одне одному причину моеi присутностi. Можливо, я чув цю розповiдь так часто й зi стiлькох джерел, що тепер менi вона здаеться власним спогадом. Хiба це все результат того, як шестирiчна дитина щиро сприймае навколишню дiйснiсть? Або ж такi цiлiснi спогади е результатом яскравоi дii Скiллу та зiлля, яке я вживав, щоби перебороти свою залежнiсть вiд Скiллу, адже те зiлля спричиняе власнi бiль та жагу. Найiмовiрнiше, все трапилося через останне. Скорiш за все, так i е, хоч я й сподiваюся, що нi.

Фактично цей спогад мае фiзичний вплив; прохолодно-сiрий присмерк, дощ, який лив так нещадно, що я був як мокра курка, заледенiла брукiвка на вулицях химерного мiста, навiть жорсткий затиск велетенськоi загрубiлоi руки, яка тримала мою маленьку ручку. Інодi я з подивом згадую про ту грубу кiнцiвку, мiцну i впевнену. Вона не давала менi оступитися на слизькiй вулицi, але й не давала уникнути своеi долi. Та рука була такою ж безжалiсною, як i крижаний сiрий дощ, що виблискував на вкритiй гравiем дорiжцi. Вона вела до величезних дерев’яних дверей масивноi будiвлi, яка височiла в мiстi як фортеця.

Дверi були досить високими не лише для шестирiчного хлопчика, але й для людей велетенського зросту. Навiть мускулистий старигань, який нависав надi мною, на тлi цих дверей мав вигляд коротуна. Менi вони здавалися дивними, хоча я не можу навiть згадати, якi дверi чи помешкання були для мене знайомими. Але точно не цi вигравiюванi дверi з чорними залiзними завiсами, прикрашенi головою оленя та дверним молотком iз блискучоi латунi. Я згадую сльоту, якою просяк мiй одяг, а моi ноги промокли та змерзли. Але я не можу пригадати, чи я йшов останнiми слiдами зими, чи мене вели. Нi, все почалося тут, перед цими дверима цiеi фортецi, коли той високий чоловiк тримав мене за руку.

Нагадувало початок лялькового шоу: завiсу вiдкрито, i ось ми стоiмо перед тими величезними дверима. Старигань узяв латунний молоток i тричi постукав по пластинi, яка лунко загримiла пiд його ударами. Потiм ми почули голос з-за «сцени»: не з-за дверей, але позаду, на тiй дорозi, яку щойно пройшли.

– Тату, будь ласка! – благала якась жiнка. Я озирнувся, але знову почав iти снiг, запорошуючи очi та прилипаючи до комiра, неначе мереживо. Не пам’ятаю, чи я когось побачив. Певна рiч, я не намагався вирватися з рук стариганя й не кричав «мамо». Натомiсть стояв, як глядач. Усерединi будинку я почув гупання чобiт i звук засува.

Жiнка закричала востанне. І досi чiтко чую ii розпачливий голос. Тепер я розумiю, що вiн належав достатньо молодiй жiнцi.

– Тату, будь ласка, благаю!

Рука, яка тримала мене, затремтiла, але я не знаю вiд чого – вiд страху чи iнших почуттiв. Старигань нахилився зi швидкiстю чорноi ворони, яка хапае хлiб iз землi, й пiдняв кавалок брудного льоду. Вiн мовчки жбурнув його, вклавши в кидок усю свою силу i лють. Я зiщулився, залишаючись на мiсцi. Не пригадую, чи були якiсь зойки або звук удару об чиесь тiло; пам’ятаю, як дверi вiдчинились i старому довелося швидко вiдступити назад, тягнучи мене за собою.

Потiм було таке: чоловiк у проймi дверей не був слугою, як я мiг би собi уявити, почувши цю розповiдь. Пам’ять пiдказуе менi, що то не ввiчливий слуга, а воiн, який уже почав старiти, i з животом, у якому було бiльше жиру, анiж м’язiв. Вiн змiряв нас пiдозрiливим поглядом знизу вгору, притаманним воiнам, а потiм застиг на мiсцi, чекаючи, доки ми розповiмо, чому прийшли.

Гадаю, це злегка вивело стариганя з рiвноваги. Вiн не злякався, а скорше розсердився, бо раптом вiдпустив мою руку, схопив мене за комiр i жбурнув уперед, як щеня, котре показують новому потенцiйному господарю.

– Я привiв тобi хлопця, – скрипучим голосом промовив вiн.

Але вартовий i далi витрiщався на стариганя без осуду i навiть без iнтересу. Тому той уточнив:

– Я годував його шiсть рокiв, а вiд його батька не було жодноi звiстки! Вiн нi разу не приiхав i навiть не дав нi копiйки, хоча моя донька пояснила, що нагуляла цього байстрюка i його батько знае про це. Я бiльше не годуватиму його i не гнутиму горба, щоб його вдягати. Хай цим займаеться той, хто його зробив. А в мене своiх проблем по вуха. Моя жiнка старiе, а я ще мушу годувати й утримувати його матiр. Бо жоден чоловiк ii не захоче, поки це щеня крутиться в неi пiд ногами. Тому вiзьми його i передай батьковi.

Старий так рiзко вiдпустив мене, що я перечепився через кам’яний порiг пiд ногами у воiна. Я влаштувався навсидячки. Наскiльки пам’ятаю, не дуже забився й пiдвiв голову, щоб подивитись на подальший розвиток подiй мiж двома чоловiками.

Воiн поглянув на мене, злегка стиснувши губи. Вiн дивився без осуду, просто оцiнюючи мене.

– Чий вiн? – запитав воiн. У його голосi не було цiкавостi; вiн просто уточнював деталi, щоб доповiсти нагору.

– Чiвелрi, – вiдповiв старигань i одразу ж обернувся й поважною ходою вийшов на брукiвку. – Принца Чiвелрi, – додав вiн, указуючи мiй титул. Старигань навiть не обернувся. – Його батько – король-в-очiкуваннi. Тож хай сам його виховуе i радiе, що принаймнi став батьком.

Воiн провiв старого поглядом, потiм мовчки нахилився й вiдтягнув мене за комiр, щоб зачинити дверi. На коротку мить воiн вiдпустив мене, щоб зрушити засув, а затим подивився на мене без жодного подиву. В його очах читалося лише стоiчне сприйняття солдатом дивних моментiв його служби.

– Хлопче, вставай i йди туди, – промовив вiн. Я рушив за ним тьмяним коридором повз просто урядженi кiмнати. Вiкна досi були зачиненi, щоб не впускати зимового холоду. Нарештi я дiйшов до ще одних зачинених дверей. Цi були зробленi з червоного рiзьбленого дерева. Там вартовий зупинився i швидко поправив одяг. Я чiтко пам’ятаю, як вiн став на одне колiно, щоб осмикнути мою сорочку i пригладити волосся кiлькома рiзкими рухами. Але досi не знаю, чи це було проявом чуйностi, оскiльки я сподобався воiну, або вiн просто турбувався про те, щоб доправити мене у вiдповiдному станi. Вартовий пiднявся i постукав у подвiйнi дверi. Не дочекавшись вiдповiдi (або я просто ii не почув), вiн вiдчинив iх i заштовхнув мене в кiмнату поперед себе.

Порiвняно з коридором тут було тепло, а сама кiмната уряджена лiпше, нiж iншi порожнi помешкання. Пригадую, там було трiшки меблiв, килими i штори. На полицях у безладi лежали якiсь скрижалi та манускрипти. Таке бувае лише в затишних, обжитих кiмнатах. У масивному камiнi палав вогонь, наповнюючи помешкання теплом i приемним хвойним запахом. Пiд кутом до камiна стояв величезний стiл. За ним сидiв кремезний чолов’яга. Вiн схилився над купою паперiв, насупивши брови. Чоловiк не одразу поглянув угору, тому я кiлька хвилин дивився на його скуйовджене темне волосся.

Коли вiн звiв голову, то швидким поглядом своiх темних очей охопив i мене, i вояка.

– Ну, Ясоне, що це? – запитав чоловiк. Попри свiй юний вiк, я вiдчув у його голосi покiрнiсть, хоча його так грубо вiдiрвали вiд роботи.

Вартовий злегка пiдштовхнув мене, i я опинився на кiлька крокiв ближче.

– Принце Верiтi… сiр, його привiв старий селянин. Сказав, що це байстря принца Чiвелрi.

Кудлатий чоловiк декiлька хвилин спантеличено розглядав мене. Потiм його обличчя осяяло щось на кшталт здивованоi усмiшки. Чоловiк пiднявся i, взявши руки в боки, подивився на мене згори вниз. Мене не налякав його в’iдливий погляд; здавалося, йому щось дуже сподобалося в моiй зовнiшностi. Я з цiкавiстю подивився на нього. У чоловiка була коротка чорна борода, така ж густа i скуйовджена, як i його чуприна, обвiтренi щоки та кущуватi брови над темними очима. Груди випнутi, а сорочка мало не трiщала на могутнiх плечах. Квадратнi кулаки свiдчили про те, що чоловiк звик до фiзичноi працi, хоч на його правiй руцi були ляпки вiд чорнила. Доки вiн дивився на мене, його усмiшка розпливалася на обличчi. Затим чоловiк пирхнув:

– Чорт забирай, – нарештi сказав вiн. – У хлопця очi Чiва, еге ж? Присягаюся плодючою Едою, нiхто не очiкував такого вiд мого прославленого i благочестивого брата!

Воiн не зреагував жодним чином, хоча нiхто вiд нього цього й не сподiвався. Вiн незворушно стояв, чекаючи подальших розпоряджень. Солдат е солдат.

Чоловiк i далi дивився на мене з цiкавiстю.

– Скiльки йому рокiв? – запитав у вояка.

– Селянин сказав, що йому шiсть, – вояк пiдняв руку, щоб почухати щоку, але згадав, що доповiдае, i опустив руку.

– Сiр, – додав вiн.

Чоловiк, здаеться, не помiтив порушення дисциплiни. Вiн дивився на мене своiми темними очима, i його усмiшка розпливалася все бiльше й бiльше.

– Значить, це сталося близько семи рокiв тому. Їi животу потрiбен був час, щоб вирости. Чорт забирай, так. Це був перший рiк, коли ч’юрди намагалися перекрити прохiд. Чiвелрi заганяв iх до нас упродовж трьох-чотирьох мiсяцiв. Скидаеться на те, що не лише iх. Але хто б мiг подумати?

Вiн помовчав, а потiм рiзко запитав:

– Хто його мати?

Вартовий збентежено поворухнувся й вiдповiв:

– Не знаю, сiр. На порозi стояв лише старий селянин. Єдине, що вiн сказав, що це байстрюк принца Чiвелрi й вiн не збираеться нi годувати, нi одягати цього спиногриза. Просив передати, що хай тепер за ним батько доглядае.

this