Анджей Сапковський
Відьмак. Час погорди

Вiдьмак. Час погорди
Анджей Сапковський

Вiдьмак #4
З останнiм сподiванням дивились королiвства на з’iзд чародiiв на островi Танедд. Хиткою була надiя, що вiн покладе край братовбивчiй вiйнi, бо i серед магiв не було миру, а лише марнославство та погорда. Йеннефер i Геральт намагалися знайти в школi чарiвниць в Аретузi безпечний прихисток для своеi вихованки – i потрапили в саме пекло заколоту, у якому майже всi виявилися зрадженими: настали новi часи, коли магiя е безсилою проти полiтичних iнтриг i людських пiдступiв. Полонена Йеннефер зникае, напiвживого Геральта рятують дрiади в лiсi Брокiлон. А Цiрi кличе до себе таемнича ельфiйська Вежа Чайки, силу якоi не змогли пiдкорити наймогутнiшi чарiвники нових часiв…

Анджей Сапковський

Час Погорди

Обережно! Ненормативна лексика!

* * *

Кров на твоiх, Фалько, руках,

кров на твоiй сукнi.

Гори, Фалько, за свiй злочин.

Згори, сконай у муцi.

    Дитяча пiсенька, що спiваеться пiд час спалення ляльки Фальки в переддень Саовiну[1 - Саовiн – свято початку зими в кельтському календарному циклi в нашiй реальностi. Свято це в нас вiдомiше пiд назвою Самайн, святкувалося воно протягом трьох днiв на початку листопада. Саме в цей час, згiдно iз вiруваннями кельтiв, вiдчиняються Чарiвнi Пагорби, проходи до потойбiччя. Вiдповiдно, пiд час Саовiну темнi сили досягають пiку своеi могутностi та активностi.]

Ведимани, чи вiдьмаки, серед Нордлiнгiв (див.) таемнича й елiтарна каста жерцiв-войовникiв, найправдоподiбнiше – рiзновид друiдiв (див.). Маючи в народнiй уявi магiчну силу й надлюдськi здiбностi, В. мали ставати до битви проти злих духiв, потвор i всiляких злих сил. У реальностi, як майстри у володiннi зброi, В. використовувалися володарями Пiвночi в племiнних битвах, що точилися помiж ними. У бою В. впадали в транс, що викликався, як вважаеться, автогiпнозом чи засобами одурманювальними, билися вони зi слiпою енергiею, залишаючись абсолютно невразливими для болю i навiть для серйозних поранень, що пiдсилювало перекази про iхнi надприроднi сили. Теорiя, згiдно з якою В. мали бути продуктом мутацii чи генетичноi iнженерii, не знайшла пiдтвердження. В. е популярними героями численних оповiсток Нордлiнгiв (пор. Ф. Делано, «Мiфи й легенди народiв Пiвночi»).

    Еффенберг i Тальбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV

Роздiл 1

Для того щоб заробляти на життя як кiнний гонець, – говорив зазвичай Аплегатт молодикам, якi вступали на службу, – потрiбно двi речi: золота голова й залiзна дупа.

Золота голова е необхiдною, – повчав молодих гiнцiв Аплегатт, – бо пiд вбранням, у пласких, прив’язаних до голих грудей шкiряних саквах гонець возить тiльки вiдомостi малого значення, якi без побоювання можна довiрити зрадливому паперу чи пергаменту. Насправдi важливi, секретнi звiстки, такi, вiд яких багато залежить, гонець мае запам’ятати й повторити кому треба. Слово в слово, а iнколи це непростi слова. Вимовити важко, не те що запам’ятати. Аби запам’ятати, аби не помилитися, повторюючи, треба мати воiстину золоту голову.

А що дае залiзна срака – ого, про те кожен гонець швидко з’ясовував сам. Коли доводилося йому перебувати в сiдлi три днi й три ночi, труситися миль сто-двiстi гостинцями, а iнколи, якщо треба, й бездорiжжям. Ха, напевне, не увесь час сидить вiн у сiдлi, часом злазить, вiдпочивае. Бо людина багато що витримае, кiнь – менше. Але коли пiсля вiдпочинку знову треба на кульбаку,[2 - Кульбака – застарiле: сiдло.] дупа, здаеться, кричить: «Рятуйте, вбивають!»

А кому зараз потрiбнi кiннi гiнцi, пане Аплегатте, – дивувалися iнколи молодi. З Венгерберга до Визiми, наприклад, нiхто не доскаче швидше нiж за чотири, а то й п’ять днiв, нехай би й на найшвидшому жеребчику скакав. А чарiвниковi з Венгерберга скiльки треба, аби магiчну звiсточку передати до чарiвника у Визiмi? З пiвгодини, або й того менше. У гiнця може кiнь ногу збити, або грифон його роздерти може. Був гонець – i немае гiнця. А чорнокнижницька звiстка завжди дiйде, дороги не втратить, не запiзниться i не загубиться. Навiщо гiнцi, якщо всюди чародii, при кожному королiвському дворi? Не потрiбнi вже гiнцi, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт i сам так думав, що вже нiкому вiн не потрiбен. Мав вiн тридцять шiсть рокiв, був малим, але сильним i жилавим, роботи не боявся i мав, зрозумiло, золоту голову. Мiг знайти собi iнше заняття, аби прогодувати й себе, й дружину та вiдкласти трохи грошви на посаг для двох незамiжнiх iще дочок, ще й допомагати тiй, замiжнiй, чиему чоловiковi, безнадiйному тюхтiевi, все ще не щастило в справах. Але Аплегатт не хотiв i не уявляв собi iншоi роботи. Був вiн королiвським кiнним гiнцем.

І раптом, пiсля довгого забуття i принизливоi бездiяльностi, Аплегатт знову став потрiбним. Гостинцi й лiсовi тропи знову загули вiд копит. Гiнцi, як i в давнi часи, знову заходилися вимiрювати край, несучи звiстки вiд мiста до мiста.

Аплегатт знав, чому воно так сталося. Знав багато, а чув iще бiльше. Вiд нього очiкували, що змiст переданоi звiстки вiдразу забуде, зiтре з пам’ятi так, щоб не могти ii пригадати навiть пiд тортурами. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королi раптом перестали зв’язуватися мiж собою за допомогою магii i магiв. Звiстки, якi перевозили гiнцi, мали залишатися таемницею для чародiiв. Королi раптом перестали довiряти магам, перестали звiряти iм своi секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязнi мiж королями та чародiями, Аплегатт не знав, i його це не обходило. Бо ж королi, як i маги, були з його точки зору особами незрозумiлими, непередбачуваними у вчинках – особливо коли часи ставали важкими. А те, що наставали важкi часи, неможливо було не помiтити, мiряючи краiну вiд мiста до мiста, вiд замку до замку, вiд королiвства до королiвства.

На шляхах було повно вiйська. Щокроку зустрiчалися колони пiхоти чи вершникiв, а кожен зустрiчний комендант був заклопотаним, знервованим, нелюб’язним i настiльки пихатим, наче доля всього свiту залежала вiд нього одного. Так само й мiста iз замками були повними збройного люду, день i нiч тривала там гарячкова метушня. Зазвичай невидимi бургграфи[3 - Бургграф – у нашiй реальностi посадова особа, що е фактичним правителем мiста, але не обираеться, а призначаеться як сеньйор центральною владою.] й каштеляни зараз безперервно лiтали по стiнах i подвiр’ях, злi, наче оси перед грозою, дерлися, лаялися, вiддавали накази й роздавали копняки. До фортець i гарнiзонiв цiлими днями тягнулися обважнiлi колони навантажених возiв, оминаючи колони, що поверталися, iдучи швидко, легко й порожньо. Курилися шляхами табуни неспокiйних трилiток – прямо з полонин. Незвиклi до вудил чи до вершника в обладунку, коники весело користалися останнiми днями волi, завдаючи конюхам чимало додатковоi роботи, а iншим подорожнiм – чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухомому повiтрi висiла вiйна.

Аплегатт пiдвiвся у стременах, роззирнувся навколо. Внизу, бiля пiднiжжя гори, блищала рiчка, рiзко звиваючись серед лук та куп дерев. За рiчкою, на пiвднi, простягалися лiси. Гонець погнав коня. Час квапив.

Вiн був у дорозi вже два днi. Королiвський наказ i пошта дiсталися до нього у Хагге, де вiн вiдпочивав пiсля повернення з Третогору. Залишив фортецю вночi, галопуючи шляхом уздовж лiвого берега Понтару, перетнув кордон iз Темерiею на свiтанку, а тепер, опiвднi наступного дня, був уже над берегом Ісмени. Якби король Фольтест був у Визiмi, Аплегатт доставив би йому послання ще цiеi ночi. На жаль, короля у столицi не було – перебував на пiвднi краiни, у Марiборi, вiддаленому вiд Визiми десь двомастами милями. Аплегатт знав про це, тому бiля Бiлого Мосту полишив шлях, що вiв на захiд, i поiхав лiсами, у напрямку Елландеру. Трохи ризикував. У лiсах усе ще гуляли бiлки, бiда тому, хто потрапляв iм до рук чи пiдставлявся пiд лук. Але королiвський гонець мае ризикувати. Така вже служба.

Легко форсував рiчку – вiд червня не було дощiв, вода в Ісменi значно знизилася. Тримаючись краечку лiсу, вiн дiстався до шляху, що вiв вiд Визiми на пiвденний схiд, у сторону гномських гут, кузень та осель на Масивi Магакаму. Шляхом тягнулися вози, часто попереду йшли кiннi роз’iзди. Аплегатт зiтхнув iз полегшенням. Там, де було людно, скойа’таелiв не було. Кампанiя проти ельфiв, якi билися iз людьми, тривала в Темерii уже понад рiк, переслiдуванi по лiсах командо подiлилися на меншi групки, а меншi групки трималися подалi вiд уторованих шляхiв i не влаштовували на них засiдок.

До вечора вiн уже був на захiдному кордонi князiвства Елландер, на розстанi поблизу селища Завада, звiдки мав пряму й безпечну дорогу до Марiбору – сорок двi милi битим, людним трактом. На розстанi була корчма. Вiн вирiшив дати спочинок собi й коню. Знав, що якщо вирушить на зорi, то, навiть не пiдганяючи коня, ще до заходу сонця побачить срiбно-чорнi прапорцi на червоних дахах веж марiборського замку.

Вiн розсiдлав конячку й сам вiдвiв ii, наказавши пахолковi йти геть. Вiн був королiвським гiнцем, а королiвський гонець нiкому не дозволяе торкатися свого коня. З’iв солiдну порцiю яечнi iз ковбасою i чвертю петльованого хлiба,[4 - Петльований хлiб – хлiб з борошна, яке пройшло спецiальну повторну обробку та помол. У цьому разi борошно тонко розмелюють та просiюють, а хлiб, вiдповiдно, стае не таким грубим, як iз борошна «первинного» помолу. Хлiб тодi печеться з житнього просiяного борошна й пшеничного борошна вищого сорту.] запив квартою пива. Послухав плiтки. Рiзнi. У корчмi стояли подорожнi з усiх кiнцiв свiту.

У Дол Ангра, довiдався Аплегатт, знову дiйшло до iнцидентiв, знову загiн лирiйськоi кавалерii рубався на кордонi iз нiльфгардським роз’iздом, знову Мева, королева Лирii, голосно звинуватила Нiльфгард у провокацii i закликала на допомогу короля Демавенда з Едiрну. У Третогорi вiдбулася публiчна страта реданського барона, котрий потаемно кумався з емiсарами нiльфгардського iмператора Емгира. У Кедвенi об’еднанi у великий загiн командо скойа’таелiв влаштували рiзанину в фортi Лейда. Як реванш за ту рiзанину люднiсть Ард Каррайгу вчинила погром, замордувавши десь iз чотири сотнi нелюдей, якi жили в столицi.

У Темерii, розповiдали купцi, якi iхали з пiвдня, панують смуток i жалоба серед цiнтрiйських емiгрантiв, яких зiбрано пiд штандартами фельдмаршала Вiссегерда. Бо ж пiдтвердилася страшна новина про смерть Левеняти, княжни Цiрiлли, останньоi з кровi королеви Каланте, яку звали Левицею з Цiнтри.

Розповiли також трохи страшних, зловiсних плiток. У кiлькох селах на околицях Альдерсберга дiйнi корови раптом почали порскати кров’ю з вименi, а на свiтанку в iмлi бачили Дiву Мору,[5 - Так звана Дiва Мору, або Морова Дiва – уособлення морових хвороб; вiдповiдно до народних вiрувань, напередоднi мору його можна побачити у виглядi надприродноi iстоти: Дiви величезного росту, вдягнену в бiле, iз розпущеним волоссям; вона обходить хати, просовуе у вiкна та дверi руки та махае на хазяiв червоною хустиною, передаючи тим морову заразу.] провiсницю страшноi погибелi. У Брюгге, бiля лiсу Брокiлон, забороненого королiвства лiсових дрiад, з’явилося Дике Полювання, галопуючий по небесах почет примар, а Дике Полювання, як всюди вiдомо, завжди провiщае вiйну. З пiвострова Бремерворд бачили корабель-привид, а на борту його – примару: чорного рицаря у шоломi, оздобленому крилами хижого птаха…

Гонець не прислухався довше – був занадто втомленим. Пiшов до спiльноi нiчлiжноi кiмнати, звалився на лежанку й заснув наче колода.

На зорi вiн устав. Коли вийшов на подвiр’я, трохи здивувався – не був першим, хто готувався у дорогу, а таке бувало рiдко. Бiля криницi стояв осiдланий чорний жеребчик, а поряд, бiля корита, мила руки жiнка в чоловiчому одязi. Почувши кроки Аплегетта, жiнка повернулася, мокрими долонями зiбрала й вiдкинула за спину буйне чорне волосся. Гонець уклонився. Жiнка легенько кивнула.

Заходячи до стайнi, вiн мало не зiткнувся iз другою ранньою пташкою, якою була молода дiвчина в оксамитовому беретi, яка саме виводила назовнi кобилу в яблука. Дiвчина терла обличчя i позiхала, спираючись на бiк своеi конячки.

– Йой, – муркнула, минаючи гiнця. – Засну, може, на конi… Точно засну… Уаауаауа…

– Холод тебе збадьорить, коли розженеш кобилку, – гречно сказав Аплегатт, стягуючи з притолоки сiдло. – Щасливоi дороги, панянко.

Дiвчина повернулася i глянула на нього, наче тiльки зауваживши. Очi вона мала великi й зеленi, наче смарагди. Аплегатт накину на коня чапрак.

– Щасливоi дороги зичу, – повторив. Зазвичай-то вiн не був анi вiдвертим, анi говiрким, але тепер вiдчував потребу у спiлкуваннi iз ближнiм, навiть якщо ближнiм тим була звичайна заспана шмаркачка. Може, цьому сприяли днi самотностi на шляху, а може, те, що шмаркачка трохи нагадувала його середню доньку.

– Хай вас боги бережуть, – додав, – вiд нещасливого випадку й злоi пригоди. Удвох ви лише, до того ж жiнки… А часи зараз недобрi. Усюди небезпека на шляху чигае…

Дiвчина ширше розплющила зеленi очi. Гонець вiдчув холод на спинi, пройняли його дрижаки.

– Небезпека… – озвалася раптом дiвчина дивним, змiненим голосом. – Небезпека – вона тиха. Не почуеш, коли прилетить на сiрих пiр’ях. Я мала сон. Пiсок… Пiсок був гарячим вiд сонця…

– Що? – Аплегатт завмер iз сiдлом, зiпертим на живiт. – Що ти говориш, панянко? Який пiсок?

Дiвчина сильно здригнулася, витерла обличчя. Кобила в яблука труснула головою.

– Цiрi! – рiзко крикнула чорноволоса жiнка з подвiр’я, поправивши попругу й в’юки на чорному жеребчику. – Поспiшай!

Дiвчина позiхнула, глянула на Аплегатта, заклiпала вiями, як нiби була здивованою його присутнiстю у стайнi. Гонець мовчав.

– Цiрi, – повторила жiнка. – Ти там заснула?

– Уже йду, панi Йеннефер!

Коли Аплегатт нарештi осiдлав коня i вивiв його на подвiр’я, за жiнкою i дiвчинкою не було вже й слiду. Когут заспiвав протяжно й хрипко, розгавкався собака, серед дерев вiдiзвалася зозуля. Гонець заскочив у сiдло. Пригадав раптом зеленi очi заспаноi дiвчини, ii дивнi слова. Тиха небезпека? Сiре пiр’я? Гарячий пiсок? Та дiвчина, мабуть, несповна розуму. Багацько зараз таких е, пришелепуватих дiвчат, скривджених у днi вiйни мародерами та iншими гультяями… Так, точно несповна розуму. А може, просто заспана, вирвана зi сну, не прокинулася ще? Дивовижно, якi люди iнколи нiсенiтницi плетуть, коли на свiтанку все ще мiж сном та дiйснiстю перебувають…