Текст книги

Ренсом Ріґґз
Бібліотека душ

Бiблiотека душ
Ренсом Рiггз

Мiс Перегрiн #3
Абатон… Загадкове зникле мiсто, де в бiблiотецi зберiгаються душi великих дивних… Старовинна легенда нагадае про себе, коли в пошуках викрадених дiтей Джейкоб, Емма й вiрний Едисон, сплутавши слiди переслiдувачам у сучасному Лондонi, вирушать до вiкторiанськоi Англii. У небезпечнiй подорожi в нетрi Диявольського Акра – петлi поза законом, де дуже легко приховати вкрадене, – iх супроводжують похмурий перевiзник Шарон, спокушений перспективами кар’ерного зростання, i приручений Джейкобом порожняк. Але тут, бiля самого лiгва витворiв, iх уже багато рокiв чекае той, хто вiрить у повернення бiблiотекаря…

Ренсом Рiггз

Бiблiотека душ

Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Вперше опублiковано англiйською мовою видавництвом Quirk Books, Фiладельфiя, Пенсiльванiя

Перекладено за виданням:

Riggs R. Library of Souls: The Third Novel of Miss Peregrine’s Peculiar Children: A Novel / Ransom Riggs. – Quirk Books, 2015. – 464 p.

© Ransom Riggs, 2015

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

* * *

ДЛЯ МОЄЇ МАТЕРІ

Краi землi, глибини моря

i вiтри та часу темряву – усе це вибрав ти.

Е. М. Форстер

Словник «дивних» термiнiв

ДИВНІ – прихована гiлка будь-якого бiологiчного виду (людей i тварин), якiй випало благословення i водночас прокляття володiти надприродними здiбностями. Дивнi iстоти, до яких шанобливо ставилися в стародавнi часи, а нинi бояться i переслiдують, – вигнанцi, що живуть, переховуючись у тiнi.

КОНТУР – часопросторова область, де нескiнченно повторюеться один i той самий день. Створенням i забезпеченням iхньоi життедiяльностi завiдують iмбрини; контури дають прихисток вiд небезпеки iхнiм дивним пiдопiчним i на невизначений час вiдтермiновують старiння своiх жителiв. Проте тi, хто живе в контурi, в жодному разi не безсмертнi: кожен день, який вони «пропускають», записуеться iм у борг, який вони муситимуть сплатити, якщо раптом затримаються надовго за межами свого контуру. Їхне старiння буде стрiмким i огидним.

ІМБРИНИ – перевертнi-матрiархи царства дивних. З власноi волi можуть перекидатися на птахiв, керувати часом; iхнiй обов’язок – оберiгати дивних дiтей. Давньою мовою дивних слово «iмбрина» (звучить воно як «iммм-бринна») означае «оберт» чи «коло».

ПОРОЖНЯКИ – монстри. Колись вони самi були дивними, а тепер, постiйно гнанi голодом, харчуються душами своiх колишнiх братiв i сестер. Вони висхлi й схожi на трупи, але мають м’язистi щелепи, всерединi яких ховаються сильнi язики-щупальця. Надзвичайно небезпечнi, бо невидимi для всiх, окрiм кiлькох дивних, серед яких живим, наскiльки вiдомо, залишився тiльки Джейкоб Портман. (Іншим знаним дивним iз такими здiбностями був його покiйний дiдусь.) Донедавна порожняки не могли заходити в контури, й тому дивнi iстоти почувалися там у безпецi. Однак усе змiнилося.

ВИТВОРИ – коли порожняк поглине достатньо душ дивних, вiн стае витвором. Вони видимi й майже в усьому нагадують людей. Крiм одного: очi в них без зiниць i абсолютно бiлi. Витвори надзвичайно розумнi, вмiють хитрощами здобути бажане й чудово прикидаються, тому впродовж багатьох рокiв без проблем проникають у рiзнi спiльноти – як звичайних, так i дивних людей. Витвором може виявитися будь-хто: продавець у бакалiйнiй крамницi, водiй автобуса, ваш психiатр. Вони вже давно промишляють убивствами, залякуванням i викраденням дивних, пiдсилаючи потвор-порожнякiв як своiх найманих убивць. А iхня головна мета – абсолютна помста й панування над царством дивних.

Роздiл перший

Монстр стояв на вiддалi простягнутого язика вiд нас i не зводив пожадливого погляду з наших ший. У покорченому мозку вирували фантазii про вбивство. Повiтря навколо нас аж бринiло вiд його голоду. Порожняки народжуються з вiдчуттям кривавоi жаги до душ дивних, а тут ми вишикувалися перед ним, як бутерброди в буфетi: Едисон, якого вистачило б рiвно на один укус, вiдважно захищав моi ноги, застережливо пiднявши хвоста; Емма спиралася на мене, щоб не впасти, не здатна розпалити вогонь, бiльший од сiрникового, бо досi не могла оговтатися вiд удару; ми тулилися спинами до потрощеноi телефонноi будки. Станцiя метро за межами нашоi зловiсноi купки була схожа на нiчний клуб, який щойно зазнав бомбардування з повiтря. З розбитих труб виривалася пара й зi свистом вирувала в повiтрi. Зi стелi звисали на зламаних шиях розтрощенi монiтори. Аж до самих рейок розкинулося море розбитого скла, i скалки iстерично зблискували пiд спалахами червоних ламп аварiйного свiтла, нагадуючи широчезну кулю, що поволi обертаеться на дискотецi. Нас загнали в глухий кут. З одного боку – стiна, з iншого – гострi уламки скла, в яких можна було загрузнути по щиколотку, а до потвори, якою керував лише один природний iнстинкт – розiбрати нас на органи, – залишалося два кроки. Та все ж ця потвора не робила нiчого, щоб скоротити ту вiдстань. Порожняк наче прирiс до пiдлоги й похитувався на п’ятах, як п’яний чи лунатик. Смертоносна голова поникла, язики погойдувалися, схожi на змiй, яких я загiпнотизував.

Я. Це зробив я. Джейкоб Портман, хлопчик Нiхто з мiста Нiзвiдки, штат Флорида. У даний момент цей страшний кошмар, зiтканий з густоi пiтьми й сконденсованих нiчних жахiть усiх дiтей свiту, не займався нашим убивством i розчленуванням, бо я його про це попросив. Чiтко i ясно наказав не стискати менi язиком шию. «Назад, – сказав я. – Стояти», – сказав я дивною мовою. (Я й не думав, що людина здатна вимовити щось подiбне.) І сталося диво – потвора мене послухалася. Очi з викликом дивилися на мене, проте тiло пiдкорилося наказу. Якимось незбагненним чином я приборкав створiння ночi, зачаклував його. Але тварюки, що заснули, прокидаються, коли чари поступово втрачають свою силу, – особливо чари, накладенi випадково. Я вiдчував, що всерединi порожняк аж кипить вiд лютi, хоча зовнi вiн лишався незворушним.

Едисон торкнувся носом моеi литки.

– Іншi витвори вже на пiдходi. Це чудовисько дасть нам пройти?

– Заговори до нього ще раз. – Еммин голос звучав невиразно й одурманено. – Скажи, хай iде до бiса.

Я намагався знайти слова, але вони всi кудись розбiглися.

– Я не знаю, як це сказати.

– А хвилину тому знав, – докiрливо мовив Едисон. – І звучало це так, наче в тебе вселився демон.

Хвилину тому я й незчувся, як слова зiрвалися з мого язика, нiби тiльки й очiкували, коли я iх промовлю. А тепер, коли я хотiв, щоб вони повернулися, слова вислизали, мов та риба, яку ловиш голiруч. Щойно я намацував одне слово, як воно спритно виверталося менi з рук.

– Пiшов геть! – викрикнув я.

Слова вийшли англiйськими. Порожняк не ворухнувся. Я напружив спину, люто зиркнув у його чорнильнi очиська й закричав знову:

– Забирайся звiдси! Не чiпай нас!

Знову англiйська. Порожняк нахилив голову, ставши схожим на допитливого пса, проте статуею як був, так i лишився.

– Його вже нема? – непевно поцiкавився Едисон.

Іншi цього знати не могли, бо ж тiльки я бачив порожнякiв.

– Стоiть, – вiдповiв я. – Не розумiю, чому в мене не виходить.

Я сам собi здавався безсилим дурнем. Невже мiй дар так швидко випарувався?

– Не хвилюйся, – заспокоiла мене Емма. – Порожнякiв розумними аргументами не переконаеш, бо в них немае розуму. – Простягнувши руку, вона спробувала запалити полум’я, але воно тiльки засичало. І, здавалося, пiсля цього сили полишили ii остаточно. Я щiльнiше пригорнув ii за себе, стискаючи за талiю, щоб вона не впала.

– Побережи сили, запальничко, – порадив Едисон. – Вони ще нам неодмiнно знадобляться.

– Якщо доведеться, то битимуся голими руками, – запевнила його Емма. – Зараз головне – знайти наших, поки ще не пiзно.

Наших. Вони все ще стояли в мене перед очима, хоча iхнiй образ уже помалу розчинявся в повiтрi станцii. Вишуканий одяг Горацiя весь розшарпаний; Бронвiн, попри всю свою силу й мiць, не здатна чинити опiр зброi витворiв; Єнох приголомшений вiд вибуху; Г’ю, котрий серед усього того хаосу стягнув з Оливки важкi черевики, щоб вона могла злинути в повiтря; Оливка, яку схопили за п’ятку й потягли вниз, перш нiж вона встигла пiднятися досить високо. Усi вони плакали вiд жаху, загнанi пiд дулами пiстолетiв у вагон. І зникли. Зникли разом з iмбриною, яку ми розшукували мало не цiною своiх життiв, i тепер поiзд iз гуркотом мчав з ними крiзь черево Лондона назустрiч фатуму, гiршому за смерть. «Уже пiзно», – подумав я. Занадто пiзно стало тiеi митi, коли бiйцi Коула вдерлися до крижаноi схованки панi Королик. Занадто пiзно стало тiеi ночi, коли ми помилково прийняли злочинця, брата панi Сапсан, за нашу любу iмбрину. Але я поклявся самому собi, що ми розшукаемо наших друзiв та нашу iмбрину, хай чого це буде нам вартувати, навiть якщо знайти доведеться лиш мертвi тiла. Навiть якщо це означатиме, що нашi тiла потiм поскидають на купу мертвих.

Отож: десь у темрявi, яку осявали спалахи свiтла, причаiвся вихiд на двiр. Дверi, сходи, ескалатор – щось вiддалене вiд глухоi стiни. Та тiльки як туди дiстатися?

– Забирайся до дiдька й дай нам дорогу! – закричав я на порожняка. То була моя остання спроба.

Англiйською, звичайно ж, як же iнакше. Порожняк по- коров’ячому мукнув, але не поворухнувся. Користi з цього не було жодноi. Слова мене полишили.

– План Б, – сказав я. – Вiн мене все одно не слухаеться, тому ми його обiйдемо. Сподiваюся, вiн стоятиме тихо.

– Обiйдемо де? – уточнила Емма.