Самум (збірник)
Полная версия
Самум (збірник)
текст
Оценить:
0
Читать онлайн
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
Самум (збiрник)
Марина и Сергей Дяченко
Вона – сучасна вiдьма-авантюристка, ворожить та знiмае порчу, але вiрить тiльки в грошi. Вiн – демон, що вселився в неi.
Вона – одержима. Вона – гонча.
Вiн – жорстокий хозяiн.
Двое ненавидять одне одного й пов'язанi спiльною мисiею. Варто хоч раз помилитись, спiзниться, прорахуватись – i вiдьма, i демон потраплять в пекло. Але в такiй складнiй працi помилка – всього лише питання часу…
В нову книжку Марини та Сергiя Дяченко, крiм романа «Одержима», увiйшли також новi повiстi та оповiдання: «Електрик», «Самум», «Жук».
Марина та Сергiй Дяченки
Самум
(роман, повiсть, оповiдання)
Одержима
Роман у чотирьох iсторiях
Історiя перша
Демон
– Хто мае владу над частиною, той мае владу над усiм. Це основний закон магii.
Курилися пахощi. Щирився череп на парчевiй скатерцi. Щiльно затягнутi штори й рами ледь пропускали рев шумноi вулицi. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освiтив фотографiю: чоловiк близько сорока рокiв на тлi БМВ. Машина гарна, власник – нi: хамувата посмiшка на круглому гладкому лицi, тонкi губи, маленькi очицi.
– Хто мае владу над образом, той мае владу над плоттю…
Блиснули в тьмянiм свiтлi леза ножиць. Вiдокремили людську фiгурку вiд БМВ, вiд кущiв на задньому планi, вiд неба, брукiвки й тротуару; втративши машину, чоловiчок став жалюгiдним, i навiть хамувата посмiшка вилиняла.
– Образ переходить у тiнь, тiнь розсипаеться попелом… – пальцi з довгими чорними нiгтями захопили фiгурку й пiднесли до вогню. Голова спалахнула першою, i посмiшка зникла. Клiентка, й так блiда, зiщулилась i прикусила губу.
– Не бiйся! – таемничий грiзний голос на секунду полагiднiшав. – Нiчого з ним не станеться. Полюбить тебе – i край!
Вiдьма опустила палаючий папiр на блюдце, дiждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попiл у формочку. Нахилила свiчку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, вiск каламутнiшав i втрачав прозорiсть. На столi, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
– І забуде раб Божий Олександр усiх своiх жiнок, – голос пiдвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тiльки рабу Божу Свiтлану, й очима, й серцем, i тiлом, i душею…
Клiентка аж нахилилася вперед, i стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
Чорний нiготь пiдчепив фiгурку, пальцi не без зусиль вивiльнили лялечку з форми. Плавився вiск; з окремоi грудочки вiдьма спритно злiпила генiталii. Фiгурка виявилася занадто малою для такоi пишноти, однак нi вiдьму, нi клiентку це не збентежило. Вiдпавши раз i вдруге, деталь досить-таки косо закрiпилась на восковому тiлi.
– Зi здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повiдомила вiдьма. – Лiкуватимеш.
– Полiкую, – клiентка дрiбно закивала.
– І щось печiнка його менi не подобаеться, – довгi пальцi покрутили фiгурку так i сяк. – А ти!
Клiентка пiдстрибнула на стiльцi.
– Покинь курити! – чорний нiготь викривально вп'явся iй у груди. – Не можна тобi курити!
– Покину, – блiдими губами пообiцяла клiентка.
– А тепер iди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Грошi залиши на порозi!
– А… – тихо пискнула клiентка.
– Двiстi баксiв. Залишиш бiльше – здiйсниться скорiше.
– Д-дякую… – клiентка зiсковзнула зi стiльця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли менi ждати?
– Вiн тобi зателефонуе. Сама не набивайся. Приiде до тебе, у ноги впаде.
Застрягши мiж надiею та сумнiвом, тiтка нiяк не могла пiти; стiл, накритий церковною парчею, раптом дрiбно затрясся, наче кришка на киплячiй каструлi. Клiентка позадкувала.
– Бачу!
Тремтлива рука випустила довгий палець iз чорним нiгтем, нiготь вказав у куток – у пiвморок:
– Бачу! Он вiн!
Клiентка метнулася до виходу. Через частку секунди вiд неi лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не змiг до решти вбити навiть дух ладану. Стiл iще якийсь час дрижав, зловiсно й моторошно, потiм вiдьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхiднi дверi; вiдьма потяглася так, що з'iхали до лiктiв рукава широкоi бiлоi хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свiчку. Розсунула штори, впускаючи до кiмнати свiтло, вiдчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-пiд парчi вiдро й струсила в нього обрiзки фотографii, дрiбне смiття та воскову лялечку з величезним членом.
* * *
У тому самому пiд'iздi обладнала собi офiс повна жiнка-нотарiус; працювала вона багато й заробляла, здаеться, непогано. І сестра в неi була приватним нотарiусом, i дочка нотарiусом; в Ірини не було сестер, зате ii бабусю цiлком серйозно вважали вiдьмою.
На килимку перед дверима лежали двi стодоларовi купюри, вiсники удачi. Ірина прискiпливо оглянула кожну, понюхала – грошi були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми iз запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та цiла валiза, як у кiно!
Посеред кухнi сидiла за ноутбуком Вiка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер i начальник вiддiлу кадрiв в однiй особi. Худорлява й завжди трохи здивована, Вiка нагадувала ящiрку-черницю (чернечого вигляду надавала iй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самi брови). Розклавши на столi чорнi широкi рукава, Вiка стукала по клавiшах, але не зависала «Вконтактi», як можна було подумати, а саме працювала. Вiдкривши «Великий сайт Вiдьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповiдь урятованоi клiентки.
Клацання мишi – повiдомлення пiшло на сайт; Вiка прийняла в Ірини грошi, записала двiстi баксiв до крихiтного прибутково-видаткового блокнота, потiм розкрила органайзер:
– Буде ще одна через пiвгодини. Сьогоднi гарний день.
Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Вiка залишила пост перед комп'ютером i вийшла до кiмнати; вiдпрацьованими рухами, як боець, що звично розбирае й збирае гвинтiвку, помiняла свiчку у свiчнику, витрусила скатертину, протерла ганчiркою череп на столi, помiняла на блюдцях кавового кольору пiрамiдки.
– Пахощi ти цього разу купила паленi, – крикнула з кухнi Ірина. – У горлi дере.
– Курити треба менше, – вiдгукнулася Вiка сварливо, проте не злiсно.
Ірина гмикнула й затяглася.
Про вiдьомську сутнiсть своеi баби вона вперше довiдалась iз засмучених маминих монологiв на кухнi: «Вiдьма, а не свекруха! На мене пристрiт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб вiд тебе, козла, фiнансово залежала!» Батько мовчав – вiн узагалi був неговiрким, багато пив i до сорока рокiв заробив iнвалiднiсть. Пiдрiсши, Іра перестала мрiяти про хатинку на курячих нiжках, де живе ii могутня баба: слово «вiдьма» в маминому виконаннi означало те саме, що й «сука», «холера» та iншi спецiальнi слова, якi Іра залюбки повторювала в школi.
Марина и Сергей Дяченко
Вона – сучасна вiдьма-авантюристка, ворожить та знiмае порчу, але вiрить тiльки в грошi. Вiн – демон, що вселився в неi.
Вона – одержима. Вона – гонча.
Вiн – жорстокий хозяiн.
Двое ненавидять одне одного й пов'язанi спiльною мисiею. Варто хоч раз помилитись, спiзниться, прорахуватись – i вiдьма, i демон потраплять в пекло. Але в такiй складнiй працi помилка – всього лише питання часу…
В нову книжку Марини та Сергiя Дяченко, крiм романа «Одержима», увiйшли також новi повiстi та оповiдання: «Електрик», «Самум», «Жук».
Марина та Сергiй Дяченки
Самум
(роман, повiсть, оповiдання)
Одержима
Роман у чотирьох iсторiях
Історiя перша
Демон
– Хто мае владу над частиною, той мае владу над усiм. Це основний закон магii.
Курилися пахощi. Щирився череп на парчевiй скатерцi. Щiльно затягнутi штори й рами ледь пропускали рев шумноi вулицi. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освiтив фотографiю: чоловiк близько сорока рокiв на тлi БМВ. Машина гарна, власник – нi: хамувата посмiшка на круглому гладкому лицi, тонкi губи, маленькi очицi.
– Хто мае владу над образом, той мае владу над плоттю…
Блиснули в тьмянiм свiтлi леза ножиць. Вiдокремили людську фiгурку вiд БМВ, вiд кущiв на задньому планi, вiд неба, брукiвки й тротуару; втративши машину, чоловiчок став жалюгiдним, i навiть хамувата посмiшка вилиняла.
– Образ переходить у тiнь, тiнь розсипаеться попелом… – пальцi з довгими чорними нiгтями захопили фiгурку й пiднесли до вогню. Голова спалахнула першою, i посмiшка зникла. Клiентка, й так блiда, зiщулилась i прикусила губу.
– Не бiйся! – таемничий грiзний голос на секунду полагiднiшав. – Нiчого з ним не станеться. Полюбить тебе – i край!
Вiдьма опустила палаючий папiр на блюдце, дiждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попiл у формочку. Нахилила свiчку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, вiск каламутнiшав i втрачав прозорiсть. На столi, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
– І забуде раб Божий Олександр усiх своiх жiнок, – голос пiдвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тiльки рабу Божу Свiтлану, й очима, й серцем, i тiлом, i душею…
Клiентка аж нахилилася вперед, i стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
Чорний нiготь пiдчепив фiгурку, пальцi не без зусиль вивiльнили лялечку з форми. Плавився вiск; з окремоi грудочки вiдьма спритно злiпила генiталii. Фiгурка виявилася занадто малою для такоi пишноти, однак нi вiдьму, нi клiентку це не збентежило. Вiдпавши раз i вдруге, деталь досить-таки косо закрiпилась на восковому тiлi.
– Зi здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повiдомила вiдьма. – Лiкуватимеш.
– Полiкую, – клiентка дрiбно закивала.
– І щось печiнка його менi не подобаеться, – довгi пальцi покрутили фiгурку так i сяк. – А ти!
Клiентка пiдстрибнула на стiльцi.
– Покинь курити! – чорний нiготь викривально вп'явся iй у груди. – Не можна тобi курити!
– Покину, – блiдими губами пообiцяла клiентка.
– А тепер iди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Грошi залиши на порозi!
– А… – тихо пискнула клiентка.
– Двiстi баксiв. Залишиш бiльше – здiйсниться скорiше.
– Д-дякую… – клiентка зiсковзнула зi стiльця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли менi ждати?
– Вiн тобi зателефонуе. Сама не набивайся. Приiде до тебе, у ноги впаде.
Застрягши мiж надiею та сумнiвом, тiтка нiяк не могла пiти; стiл, накритий церковною парчею, раптом дрiбно затрясся, наче кришка на киплячiй каструлi. Клiентка позадкувала.
– Бачу!
Тремтлива рука випустила довгий палець iз чорним нiгтем, нiготь вказав у куток – у пiвморок:
– Бачу! Он вiн!
Клiентка метнулася до виходу. Через частку секунди вiд неi лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не змiг до решти вбити навiть дух ладану. Стiл iще якийсь час дрижав, зловiсно й моторошно, потiм вiдьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхiднi дверi; вiдьма потяглася так, що з'iхали до лiктiв рукава широкоi бiлоi хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свiчку. Розсунула штори, впускаючи до кiмнати свiтло, вiдчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-пiд парчi вiдро й струсила в нього обрiзки фотографii, дрiбне смiття та воскову лялечку з величезним членом.
* * *
У тому самому пiд'iздi обладнала собi офiс повна жiнка-нотарiус; працювала вона багато й заробляла, здаеться, непогано. І сестра в неi була приватним нотарiусом, i дочка нотарiусом; в Ірини не було сестер, зате ii бабусю цiлком серйозно вважали вiдьмою.
На килимку перед дверима лежали двi стодоларовi купюри, вiсники удачi. Ірина прискiпливо оглянула кожну, понюхала – грошi були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми iз запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та цiла валiза, як у кiно!
Посеред кухнi сидiла за ноутбуком Вiка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер i начальник вiддiлу кадрiв в однiй особi. Худорлява й завжди трохи здивована, Вiка нагадувала ящiрку-черницю (чернечого вигляду надавала iй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самi брови). Розклавши на столi чорнi широкi рукава, Вiка стукала по клавiшах, але не зависала «Вконтактi», як можна було подумати, а саме працювала. Вiдкривши «Великий сайт Вiдьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповiдь урятованоi клiентки.
Клацання мишi – повiдомлення пiшло на сайт; Вiка прийняла в Ірини грошi, записала двiстi баксiв до крихiтного прибутково-видаткового блокнота, потiм розкрила органайзер:
– Буде ще одна через пiвгодини. Сьогоднi гарний день.
Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Вiка залишила пост перед комп'ютером i вийшла до кiмнати; вiдпрацьованими рухами, як боець, що звично розбирае й збирае гвинтiвку, помiняла свiчку у свiчнику, витрусила скатертину, протерла ганчiркою череп на столi, помiняла на блюдцях кавового кольору пiрамiдки.
– Пахощi ти цього разу купила паленi, – крикнула з кухнi Ірина. – У горлi дере.
– Курити треба менше, – вiдгукнулася Вiка сварливо, проте не злiсно.
Ірина гмикнула й затяглася.
Про вiдьомську сутнiсть своеi баби вона вперше довiдалась iз засмучених маминих монологiв на кухнi: «Вiдьма, а не свекруха! На мене пристрiт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб вiд тебе, козла, фiнансово залежала!» Батько мовчав – вiн узагалi був неговiрким, багато пив i до сорока рокiв заробив iнвалiднiсть. Пiдрiсши, Іра перестала мрiяти про хатинку на курячих нiжках, де живе ii могутня баба: слово «вiдьма» в маминому виконаннi означало те саме, що й «сука», «холера» та iншi спецiальнi слова, якi Іра залюбки повторювала в школi.